Щоденник національного героя Селепка Лавочки - Юрій Тис-Крохмалюк

4 вересня 1944.

Генерал П'ятниця сказав, що ми з усіх дивізій у кітлі билися найкраще, та що відтепер ми в новій Европі стали вибраним народом. Можемо сказати, як кажуть тепер жиди, що ще живуть: "О, Єгово! Ми вже були досить довго вибраним народом! Вибери собі когось іншого!"

5 вересня 1944.

Все довкруги змінилося, як в казці. Їсти дають нормально. Ми вже не зрадники, а герої. Оцінка наших боїв прийшла просто з головної квартири, де мають усі акти бою. Інші не боролися, інші піддалися. Кажуть, що будуть давати відзначення.

6 вересня, 1944.

Вже не їмо брукви, а хліб і сос з мукою. Черемху їмо далі. Це вітаміна. Бачив генерала. Він дістав хрест на шию. Опісля роздавали іншим. Залізні хрести І кляси дістав поручник Козак, хорунжий о. Левенець, поручник Чучкевич і інші. Дістають хрести й селепки. Але другої кляси.

Коли стоїмо в рядах, нагло викликають мене. Чіпляють мені хрест другої кляси. За ту справу з кулеметом. Я подумав собі, що щось треба сказати, ї сказав:

— За хрест другої кляси складаю подяку другої кляси.

Командир сотні почервонів, певне, з радості. Тому я додав:

— І буду боротися до переможного кінця Нової Европи!

Відзначення роздали пів-на-пів. Половину нам, половину німцям. Коли в сотні було шість німців, то три відзначення дістали німці, а три — решта сотні.

Без особистих ілюзій: відзначення, як бомби. Трапляють невинних людей!

7 вересня 1944.

Аж тепер оповідаємо собі, як це було в дійсності. Виходить, що ніхто не боявся, через те серед нас намножилося тепер більше героїв, ніж людей. Найбільший, як кажуть усі, це… (не скажу!) Взагалі, коли б не він… Зробив стільки бойових вчинків, що не знаємо, пощо властиво ми всі були під Бродами. Цілком непотрібно!

Довідався, що коли треба було знищити залишений віз, поручник Длябога стрілив з гармати просто в дишель. Це я розумію, артилерист!

8 вересня 1944.

До Дивізії приходить народ з цілого світу. Я навіть не знав, що нас, українців, так повно всюди. Отож, є рекрути, що були в фінляндській війні з цього й другого боку, в еспанській революції проти червоних, і в чужоземних леґіонах. Прийшли вояки з французького війська, з мадярського й румунського, від Андерса, з Греції, і навіть, один від Чан-Кай-Шека! Де тих українців не носило, а українська Дивізія з'єднала всіх. Є різні звання: селепки звичайні і селепки з матурами й університетами, є інженери, судді, каналярі, різники, два ворожбити, один з цирку, є старшини, що ніколи не були у війську, і прості вояки, що були навіть полковниками.

Корабельний офіцер — інженер Шурик сам мені при чарці сказав:

— Я є атлянтійський моряк, а вони, сучі сини, мене вже третій раз посилають на старшинський перевишкіл!

Ця вся банда вже зжилася й не свариться.

10 вересня 1944.

Маю ґрипу. Д-р Роман Турко каже:

— Не, журися. Через ґрипу вмирає тільки що-десятий!

Після цих лагідних слів я сильно занепокоївся:

— А цей десятий уже вмер, пане докторе?

Дістав піґулку й пішов на вправи.

11 вересня 1944.

Коли дивитися, як наші хлопці їдять, то виглядає, як би рятувалися від голодної смерти.

Дістають листи. Тисячі людей утекло, бо цілу Україну зайняли москалі. Багато жінок і дітей є на Словаччині, на Чехах, біля Кракова і в Німеччині. Їх мені дуже шкода. Взагалі, шкода всіх, хто мусить тікати.

Клявзевіц сказав: війна є батьком усього. А я, селепко, кажу: але аліменти платять інші!

Нічого не знаю про мою дівчину. Де вона тепер?

12 вересня 1944.

Почали звільняти нездібних до війська. Вийшло так, що ті, які аж плакали, що є в Дивізії, тепер плачуть на саму думку, що їх звільняють. Так їм сподобалися наші геройські розмови. Це й правда: ми хоч з трудом, але все таки язиками підносили червону калину, якмога найвище!

Позатим Броди — це був дійсно вояцький чин, що колись стоятиме високо понад смердючу буденщину. Ми хотіли оборонити Львів. Нам не вдалося. Це шкода. Але колись спробуємо ще раз нагнати москалів ік чорту!

— До Дивізії повинні йти всі! — сказав несподівано один з тих, що ще недавно плакали.

— Так! — відповів я святочно, — всі, аж до останнього року свого життя, якщо, розуміється, до такого року доживуть!

15 вересня 1944.

Маю особисту приємність. Приїхав поліцай. Зголосився до мене, подякував мені. Правда, я навіть і пальцем не кивнув у його справі, але його прийняли, того самого дня дали старий, латаний однострій, і зараз же почали гепати по піску.

— Але ви впливовий чоловік! — сказав до мене.

— Певне! — кажу. — А вам як, добре?

— Все таки, краще, ніж там.

Він показав рукою кудись поза дроти.

— Плакала?

— Плакала!

— Потіштеся. Жінка сміється, коли може, але плаче, коли хоче!

— Такі то жінки! Мордує хлопа, коли той живе, але коли задере ноги, тоді в плач: Е-е-е, такий був добрий!

— Але ви ще живете?

— Та живу. Але для неї то я вже задер ноги!

Про "тверді" не згадав ні слова.

18 вересня 1944.

При сніданні Кобринський, з фаху інженер, розповідав про Броди.

— Ціла сотня вигинула до останнього вояка.

— А ви?

— Я, власне, цей останній вояк!

Снідання дістаємо тому, що перед сніданням не вільно працювати. Коли, однак, хтось мусить працювати, повинен перед тим з'їсти.

Читаю нашу дивізійну газету "До перемоги". Дуже добра газета. Пише, приміром, що