Щоденник національного героя Селепка Лавочки - Юрій Тис-Крохмалюк

Тільки раз я подумав собі: нема чого журитися! І так усім відомо, що кожний мусить раз умерти! Врешті, вірю, що доля якось змилосердиться наді мною.

І змилосердилася. Правда, я поміг їй дещо: підсунувся і до о. Левенця, якого, як відомо, не зачіпають кулі.

Тут я побачив, як добре зробили, що не зробили з мене ні. старшини, ні навіть підстаршини. Я не знав би, що робити. А вони давали накази, не ховалися й ішли перші, тоді, коли ми, селегіки, не раз боялися виставити голову. Врешті, хто може знати? Якби ми мали срібні нараменппки, можливо, теж вдавали б відважних.

Ми з о. Левенцем влізли в якийсь рівчак і лежали. Отець духівник поправив ручні ґранати й сказав мені:

— Йде завжди про те, щоб на війні не робити собі нічого з того, чи ти згинеш, чи ні. Це є, запам'ятай собі, старе правило всіх вояків світу. Бігом, хлопці, бігом! — закричав раптом і рушив наперед.

Після кільканадцяти метрів ми знову лежали ні землі.

— А ти знову тут? — здивувався о. Левенець. — Отже, іноді можна набрати долю. Тоді вийдеш з кожної халепи цілим!

Далі ми розлучилися. Я влетів у яму, просто на голову якогось селепка. Сидів і дихав, бо що було робити? І голови не вихилиш!

Я чув, як мій сусід дрібненько трясся. Глянув на нього. Він на мене:

— Чогось трясуся — сказав.

— Або що, — кажу — є наказ, може, що не вільно трястися?

Селепко помовчав.

— А в моїй родині ніхто ніколи не трясся.

— Це не має значення. В мене теж ніхто не трясся, а я, приміром, як є в кіні або в театрі, завжди трясу ногою.

— Але мені це неприємно. Може хто-небудь подумати, що боюся.

— Ніхто не подумає. Трясися спокійно далі!

— Рушай уперед! — почувся крик. Ми вискочили. Наказував поручник Козак. Але враз знову посипалось на нас. Козак закляв страшенно. Я чув слова "холера" і якась "мать", опісля все загубилося в громах вибухів. Цей Козак такий старшина, що й за десять років буде від нього ще пахнути МҐ 42.

Ми добігли до шляху, і я вскочив у рів. Сховався за скриньку, що лежала біля мене. Коли втихло, підніс голову. Ще вибухло з два рази. Замовкло. Я глянув на скриньку й захолов. Це була амуніційна большевицька скриня, а на ній напис крейдою: "Слава Україні!" Я поторгав її. Була важка, отже, повна.

Потім почулися крики: вперед! вперед! Я ірвонув щосили. Всі бігли. Стріляли вже наші машинки. Знову почали вибухати ґранати. На дорозі побачив авто, в якому сиділи Чучкевич, о. Левенець і хорунжий Ґвоздецький; о. Левенець показував напрям, але скоро всі троє повискакували, бо повітря обважніло від большевнцьких куль.

Враз сипнули наші ґранатомети. Якась підмога. Ми перебігли горб і вскочили до ліса. Там було вже багато наших, що вирвалися з кітла. Збиралися з усіх сторін. Брудні, обдерті й зарослі, але всі озброєні.

Година відпочинку.

— Рушай! — гукнув хтось, і ми пішли. Потягнулися за старшинами. Взяли поранених, які могли ще йти, спираючись на нас. Я оглянувся. Горіли авта, хати. Лежали вбиті. Було вже тихо.

Вийшли в лісі на поляну. Бачу, що старшини не знають куди йти. В той момент загуркотіли літаки.

— Це німецькі! — сказав Козак, — але зразу посипалися кулі. Літаки почали обстрілювати нашу поляну. Всі кинулись до лісу. Тільки Чучкевич вибіг на середину й попав махати хустинкою. Один з літаків знизився й перелетів понад самими деревами. Літун пильно приглядався до Чучкевича. А цей махав руками, підскакував, робив знаки, аж я розреготався. Але літун зрозумів. Перелетів кілька разів в одному напрямі, тобто подав нам, куди маємо йти. І ми почвалали, несучи зброю і своїх поранених, голодні й знесилені, але щасливі щастям живого вояка.

24 липня 1944.

Маршуємо на Ходорів, Миколаїв і десь далі. Аж тепер я опритомнів.

Стають переді мною ті страшні картини, наче живі. Коли засинаю, здригаюся від найменшого шереху. Мені здається, що це совєтські панцері. Наново ввижаються безпанські коні, що їм повідстрілювано дві, три, чотири або й більше ніг. Я маячу картинами вогню: горять хати, збіжжя, большевики й інші легко запальні речі.

Проходить військо. Ідуть без шапок, брудні, зарослі, ледве волочать ноги. Але зброю тримають. Зникають одні, надходять інші. Іде хор. Зарицький, чорний, як ніч, тільки блищать очі. Не годен уже кричати. На цілу дивізію поголений був тільки о. Левенець. Це якесь чудо. Коли й як він це робить? Але, власне, такий він є: 65 кілограмів доброго хлопа!

Записую, кого бачу. Олег Лисяк з умучення почервонів разом з лисиною. Витягнув шию, руки вложив у кишені довгого плаща й навіть не бачить мене. Але в такій ситуації має на це право.

Десь приплентався Степан Конрад. Він теж звітодавець. Йде, як люнатнк, як сонний. Спотикнувся об мої ноги. Ледве встиг його підхопити.

— Не знаю, де мої окуляри — виправдується ніяково. Він нахиляється до мого лиця, ніс до носа, і пізнає:

— Селепку! Ти вийшов? Дурні все мають щастя!

— А чому ви мучитесь без окулярів?

— Не знаю, де поділися. Завжди мав їх на носі, а тепер, певне, в якійсь кишені. Тепер нічого не бачу і не можу починати шукати, доки їх не знайду.

Ішли інші. Сотник Феркуняк ніс на рамені протипанцерний п'ястук, наче трембіту. Поручник Олекса Горбач їхав звтом, і, виставивши тріюмфально ранену ногу, махав до нас протекційно рукою. Поручник Мурський підпирався рискалем, а Клюфас з Куликова, з саперів, тримався якоїсь лати, що стирчала з воза. Їхав шпиталь, а властиво його рештки, з рештками сестер, яких тоді побачив перший раз. Вони теж прорвалися