Ангели помсти - Олесь Ульяненко

Здавалося, Євгенівна задумалася, подивилася на великого короткошерстого кота, який вмостився біля нас і спостерігав напружено за розмовою, наче сторож.

– Марго – хороша дівчина. Нещасна. Але це вас ні в чому не переконає.

– Тоді чому вона втекла?

– Гришенька, це ви в неї запитаєте, – вона знову задумалась. – Я вам дам телефон Валентина, а ви самі, самі якось.

– Добре. І ще. Любка не говорила, де Джулай купив хату, в якому місці, для Едіка?

Євгенівна встала, обпершись об ціпок, і сказала:

– Не знаю. Аби знала, то, Гриша, від мене ви б не довідалися нічого. До побачення. Приходьте якось на чай. Троянди в цьому році просто розкішні вродилися.

Я подивився на неї, наче чекаючи ще на щось, але облишив, з важким, правда, серцем. Вона повільно рушила вузьким проходом, обпираючись на ціпок, і кіт, задравши антеною хвоста, рушив за нею. Несподівано вона зупинилася.

– Погані справи робляться у світі. У поганої крові – хороші діти, – сказала і зачинила двері у другу кімнату. – Та хіба ангелами не народжуються? Хоча б задля справедливості.

Тут одні книжки: на антресолях, на поличках з мореного дуба, у шафах вісімнадцятого століття, у широких вітальнях, розкидані разом з одягом, з лейбами і чеками в кишенях з «Берізки», солодкаво-гіркий запах кави, ніжний – парфумів, китайські гравюри на стінах, антикварне фортепіано. На широких вікнах жалюзі. Ми спочатку не повірили, що це дім Едіка Батрака, принаймні більшості з нас видалося, що вони потрапили до іншого світу; та так воно й було. Особливо книжки. Рідкісні видання Кіплінга мовою оригіналу, Мандельштам, Вергілій, Шопенгауер, дореволюційне видання, Пруст, Конан Дойль, Гемінґвей, Вулф, Єсенін, Бернс, Шевченко, Пушкін. Більшість з них я знав за навчанням у міліцейському училищі, деякі проходили як заборонені або небезпечні для радянської влади. Але зараз стояв вісімдесят четвертий рік, тому ми лише мовчки перезирнулися, перегортали кожну сторінку, нічого цікавого так і не відшукавши, хіба що деякі сторінки були закладені двадцятип’ятирубльовими папірцями. Ми пройшли до спальні. Спальня – широкий матрац, з рудуватими плямами на простирадлах малинового кольору. На стіні – велетенське розп’яття з дерева, тумбочка з чорним томиком молитовника, попільниця з пожовтілими недопалками сигарет «Мальборо» і «Кент». Порцелянова біла чашка з голубими розводами і фантастичними птахами. Потім далі через двері у вітальну залу, де велетенський круглий стіл з червоного дерева і дванадцять стільців на гнутих ніжках, у ніші двометровий годинник, з латунним, у позолоті маятником – спальня дружини в рожевих і голубих тонах, широке ліжко недбало зібране, турецький кальян, пухнасті капці з мордочкою чебурашки і більше нічого. Далі окрема кімната з японським телевізором «Шарп», відеоприставка, софа, обтягнута натуральним шовком, з павичами та мавпами по полю. Шість подушок з обличчями індуських божків. Журнальний столик.

На столику кілька порножурналів, газети, відкрита пачка «Біломорканалу». Одна папіроса витрушена, папір стягнутий, поруч згорток фольги з крупинками анаші.

– О, це вже щось, – сказав Солдатенко, підчепив фольгу, папіроси, пасту і вкинув до кулька.

– Тут більше справи для особістів, – пробурчав Титаренко.

– Та в сраку, вишукуйте те, що нам потрібно, – визвірився я.

– А шо нам треба?… Шо?…

У підвалі запилюжені ряди з вином, швидше всього, теж дорогим і колекційним. Але й там нічого не знайшли. Навіть спеціально навчені собаки.

– Що говорить дружина?

– А нічого. Говорить, що з місяць його не бачила.

– Розпитуйте. Шукайте, – надоїдливо повторював я. У мене тремтіли ноги – вірна ознака того, що ми на вірному шляху. – Піду гляну на цю фіфу, хоча я давно заготовив собі до десятка подібних жертв. От такі справи.

– Ага, є на що подивитися, – крякнув Титаренко. Я поморщив носа: від мого помічника смерділо перегаром, часником, димом, наче він народився на тютюновій фабриці.

– Ну-ну… – І ми пішли, сіли на кухні: емальована раковина, югославська шафка для посуду і всіляких спецій, холодильник «Донбас», куди оперативна команда встигла застромити руки. Титаренко розкладав папери і навіть оком не повів, коли увійшла Людмила Батрак, але я знав, що він усе бачить і чує, бо очі в нього прямо-таки кричали, просилися

і не йняли віри. Завжди так, коли перед тобою вродлива жінка, писано вродлива, холодна, врівноважена, яка належить комусь, а не тобі. Ось так. Я стояв біля вікна – голуби боролися з вітром. Сіра пилюка, і скоро закінчиться літо. Я стояв упівоберта і бачив відображення Титаря і жінки у синюватому склі, майже як у дзеркалі.

– Людмила Миколаївна Батрак, 1966 року народження, місто Владивосток, 8 серпня, – почав Титаренко.

– Хамло, – єхидно вставив я.

Солодкою патокою сонце полило в кімнати; спочатку у кухню впав жовтий трикутник, відтявши стіл, нас і дружину Батрака, затим у залу, потім у велику кімнату, і видавалося, що не вистачить на цей дім сонця.

– Так, – сказала молода жінка, труснула копицею чорного, з каштановим відливом, волосся.

– Ким ви приходитеся Батраку Едуарду Пилиповичу, 1960 року народження, місто Ленінград?

– Дружиною.

– Добре, – Титаренко облизав кінчиком язика губи, передихнув, зазизив на точені ноги жінки.

– Давно ви бачили свого чоловіка? – запитав я, продовжуючи стояти спиною до неї і Титаренка.

– А може, вам розповісти, коли востаннє я з ним трахалася? Ну що ж, порахую: місячні, сварки, не рахуючи орального сексу, – сорок днів тому, – видала вона спокійним глибоким голосом, від якого повзли солодкі мурашки поза шкірою.

– Який секс? Ор… Ор… Повторіть, будь ласка, оте слово, ну, перед тим, як я запитав вас.

– Оральний, – вона навіть не усміхнулася.

– Добре, – повторив Титаренко, облизнув губи, знову вп’явся в її ноги, але можу поклястися, його мозок видавав такий скрип, що порозляпувалися всі свині в області.

– Прийдеться