Ангели помсти - Олесь Ульяненко

дільницю облили бензином і підпалили. Хлопці були під добрячим кайфом. Дільничний верещав підсвинком, який живцем потрапив на пательню. Нічого особливого. Народ у таких випадках кволо реагує. А пожежники – теж народ, і до речі, дуже ледачий. Я народ, цих хвощівських болотяників, розумію. Ця падлюка на коротких ніжках, з черевом, що волочилося підлогою разом з яйцями, підгулював з трьома, не проминав і жінок підслідних. Цього разу у нього була щаслива зірка – обійшлося лише підкопченою сракою. Цей сучара і сам плутався з цією трійцею: він-то і списував Батраку всі провини. Ну, там, борг перед батьками Батрака, страх перед Джулаєм. Але світом рухають гроші, яким би ти доброчесним не був. Навіть найчесніша людина колись спокушається, коли живіт від голоду прилипа до хребта. Тут нічого не попишеш, усе як по-писаному. Тож ми на мотоциклі нагнали їх, цю трійцю, аж під Деминою, облишивши хвощівського дільничного на добру громадянську волю. І вони впилялися у стовпа. Один виліз рачки, інший витягнув обріза і бабахнув у нас. Коли прискочив з Хоролу наряд, то я гнав їх обох стернею. Одного ми покрутили відразу. Другого я гнав з собакою до Рад-ківського лісу і завалив. Джек, мій пес, порвав йому ногу, але він встиг перезарядити обріз і вистрелив двічі, та не влучив. Він перечепився через гілку. Але Батрака серед них не було. Проте що це були ковбої, сумнівів не було. Один Стас, донецький, з напрочуд інтелігентною пикою, якщо не під кайфом, то самого задувало у всі дірки; другий, Кєша, дійсно циган, але не з наших, які тиняються містом, живуть то на старому вокзалі, то ще де-небудь, тобто тримають табори. Без відома Рибчика я їх узяв під варту. Кєша відразу розколовся, а Стасік, поки наркота ганяла масово в голові, мовчав. На ранок було ще гірше: годинники вони знайшли, а Батрака, свого кентуху, бачили місяць тому, машину взяли у нього якраз тоді за його згодою. Ми всипали їм по сьоме число, але вони хруст клали, божилися, що дійсно не бачили Батрака, а годинники взяли у Білявського за борги. Довелося йти до горбатого Рибки. Підполковник тільки сухо і лунко клацнув пальцями, виходило так, ніби вночі серед чумової тиші гавкнув собака, і мені зробилося моторошно, так, наче в темряві чекаєш на біду, просиш когось, щоб її пронесло, але вона все одно приходить, скрипуча і несподівана, – відтоді ненавиджу сюрпризи. Рибчик кашлянув у кулак, відвернувся до вікна, показуючи мені сутулу в лупі спину. На столі стояла трилітрова банка з двома червоними рибками. Він сказав:

– Бач, доньці обіцяв…

– Ти хочеш, напевне, лишити дитину без батька, – визвірився я і сам собі здивувався.

– Ти кому, йоб твою, погрожуєш?! – заверещав Рибчик.

– Ти мені не начальник. Начальник для мене – Коломієць. От перед ним я буду звітувати, щойно прийде з відпустки. Що ти тоді на таке скажеш, Рибчик? – і передихнувши, додав: – Відпускай хлопців, а не то я подзвоню Степановичу, він-то з Трускавця і на оленях доїде… Не заважай шукати Батрака.

– Я дзвонив батькові.

– Брешеш, Рибка, брешеш. Батько про нього чути не хоче… Батько не хоче й чути про цього виблядка, – повторив я і з цими словами вийшов, незчувшись навіть, як проскочив темний коридор. Я вийшов на вулицю. Стояла уже осіння темінь. Дуло холодним вечірнім вітром з піском і пилюкою. На тому боці, хитаючись, попадаючи на жирні ліхтарні плями, йшов Жора Стрижак. У дуплину п’яний. Він побачив мене і зупинився. Привітався широким театральним жестом і заревів:

– Гриш-а-а! Собаковод! Прівєтствую весь твій собачий виводок! Ану йди сюди, сучий потрух!

– Шо тобі, Жора? – віднєкнувся.

– На хуя мені штраф виписали? – заверещав він у відповідь.

– Погано работаєш, Жорік. А будеш хуліганити, то п’ятнадцять діб будеш гівно на дільниці прибирати.

– Г-к. Сам ти гівно, – умиротворено муркнув Жора.

– Жора, іди додому, – сказав я, продовжуючи стояти невідомо чого. Стояв і чекав, коли все закінчиться. Коли Жора відіграє свою прелюдію. А Жора розстібнув матню і сцяв прямо під пам’ятником Третяку. Дунув вітер – і Жору обмочило. Він розвернувся, але не тим боком, і знову історія повторилася. Жора щось мугикнув, та позиції вже не змінював. Я почекав, коли все закінчиться, підійшов і відвів його вбік.

– Гришо, – захрипів він пропитим басом. – Цигани поїхали шукати Батрака.

– А на хуя їм Батрак? – склеїв я дурня.

– А шоб було дохуя, Грицуня. Ку-ку нашому сраному мажору, – Жора гикнув. – Шкода, шо на зону не попаде. Там би йому сраку на німецький хрест порвали. І усь-о-о-о… – Жора потеліпав додому.

Після того я його більше не бачив. У той рік багато пішло; в той рік багато чого визначилося, наче викреслило, видряпало, пізніше, через багато років, наклало густої фарби. І потім, коли осінь заглядає у мої очі, як у вікна, і я, спостерігаючи, як оранжевими колобками вітер гонить листя, звертаюсь до пам’яті, що заскорузла нервовими клубками у голові, що все більше і більше зраджує, показує лише те, чого хочу я, а не Бог, і ця думка мене так страшить, що я п’ю щодня, доки ніч не покриває всі думки і почуття. Так воно завжди буває, принаймні з такими, як я, не інакше. Да, так завжди буває з тими, хто служить, чорт забирай, зовсім не відомо кому. А тоді я не знав, де Ульяненко і де Марго: разом, поодинці? Але, сам не розуміючи чому, побажав їм везіння, бо чомусь враз усе стало на свої місця, хотілося того комусь чи ні; все робилося задля того, щоб розв’язатися неприємністю, але, на щастя, не для мене. Саме так. Ноги налилися неприємною тяжкістю, і, перевалюючись, я пішов до Марії Ульяненко. Стара Ульяненчиха жила на 8 Березня, в маленькій однокімнатній квартирці, переділеній невісткою стіною, де колись мешкав Пейса, молодший з Ульяненків, Володька, друг нині покійного Володимира Негруци. Пейсу вбили, а Негруца, єдиний його товариш, ще був тоді живий. Ми обидва, Негруца і я, знали, хто це зробив, але одного це мало обходило, він виливав скорботу разом з похмільним потом, а про