Номер нуль - Умберто Еко

У неділю вранці, коли ми їхали у машині, Майя, котра кермувала, зауважила:

— Бачиш, нині він уже розвалюється, а ще кілька років тому це була чудова споруда з червоної цегли.

— Бачу — що?

— Будиночок доглядача доріг, ми щойно його проминули ліворуч.

— Хай тобі грець! Те, що ліворуч, бачиш ти, я бачу лише те, що праворуч. У цій люльці для немовлят, щоб побачити те, що ліворуч, я маю злізти на тебе й виглянути з вікна з твого боку. Трясця, чи ти розумієш, що я не мав змоги зауважити той будиночок?

— Мабуть, — мовила вона, ніби я був якийсь дивак.

Тепер я мав пояснити їй, у чому її вада.

— Та йди ти, — відповіла вона сміючись, — я вже вважаю тебе своїм лордом-протектором, довіряю тобі й уже гадаю, ніби ти думаєш те саме, що й я.

Мене це схвилювало. Я не хотів, щоб вона вважала, ніби я міркую так само, як вона. То надто інтимна річ.

Утім, одночасно мене сповнила якась незбагненна ніжність. Я відчував, яка Майя беззахисна, така безпорадна, що ховається у власному внутрішньому світі, не бажаючи помічати того, що відбувалося у світі зовнішньому, де живе решта людей, який, мабуть, ранив її. А якщо так — то саме мені вона довіряла, але не прагнучи чи не бажаючи увійти до мого світу. Вона фантазувала, що я можу увійти до світу, який створила вона.

Коли ми зайшли у будиночок, я навіть розгубився. Він мав вишуканий, хоч і спартанський вигляд. Стояв початок травня, й усередині було ще прохолодно. Майя заходилася розпалювати камін, а щойно жваво зажевріли перші вогники, підвелася на ноги й глянула щасливо на мене: обличчя її розпашіло від першого жару.

— Я... рада, — зізналася вона, і та її радість заполонила мене.

— Я... теж радію, — відповів я. Потім схопив її за плечі й майже сам не помітив, як поцілував. Відчув, як вона голубиться до мене, худа, наче тростина. Утім, Браггадочо помилявся: груди у неї таки є, і я їх відчув: маленькі та пружні. Як у Пісні Пісень: двоє грудей твоїх, як двоє оленяток-близняток олениці, які серед лілей пасуться[108].

— Я рада... — повторила вона.

Я востаннє спробував не поступитися спокусі:

— Знаєш, я ж тобі за батька правити можу...

— Який чудовий інцест, — усміхнулася Майя.

Вона сіла на ліжку й носком та підбором скинула черевики так, що вони відлетіли убік. Мабуть, Браггадочо мав рацію: вона навіжена. Але завдяки тому жесту мені нічого не лишилось, як тільки здатися.

На вечерю ми не потрапили. Ми залишилися у її лігві до вечора, й нам навіть на думку не спало вертатися у Мілан. Я вскочив у тенета. Мені ніби знов було двадцять чи принаймні майже тридцять, як їй.

— Майє, — сказав я до неї, коли ми поверталися у місто наступного ранку. — Ми маємо працювати на Сімея, поки я не назбираю трохи грошенят, а потім я заберу тебе з того гадючника. Потерпи трішки. А далі побачимо, може, навіть поїдемо на острови, на південь.

— Я тобі не вірю, але ця думка тішить мене, Тузитало[109]. А тим часом, якщо будеш зі мною, я терпітиму Сімея й писатиму гороскопи.

XI

П’ятниця, 8 травня

Уранці 5 травня Сімей видавався збудженим.

— У мене для одного з вас є завдання, скажімо, для Палатино, якому зараз нема чого робити. Кілька місяців тому ви, певно, читали — отже, новина була свіжою у лютому — про суддю з Ріміні, який відкрив провадження щодо того, як керують деякими будинками для відпочинку літніх людей. Після випадку з лікувальним закладом «Піо Альберго Тривулціо» — це сенсація. Нашому видавцеві не належить жоден з цих будинків, але ж ви-бо знаєте, що він є власником кількох інших будинків відпочинку, на тому ж таки Адріатичному узбережжі. Отож той суддя не сьогодні-завтра може приїхати пхати носа у справи нашого Командора. Себто наш видавець тішитиметься, коли дізнається, як можна кинути тінь підозри на отого надто цікавого суддю. Зверніть увагу, що сьогодні для того, щоб спростувати звинувачення, не потрібно доводити протилежне — досить підірвати довіру до того, хто звинувачує. Отже, ось вам ім’я та прізвище того добродія, Палатино заскочить у Ріміні, прихопивши магнітофон та фотоапарат. Йдіть по слідах цього найчеснішого слуги держави, бо на сто відсотків ніхто чесним не буває, може, він і не педофіл, і бабці не вбивав, і хабарів не брав, та, мабуть, щось дивакувате таки утнув. Чи, даруйте на слові, задивакуйте[110] те, що він робить кожного дня. Палатино, хай вам прислужиться ваша уява. Домовились?

За три дні Палатино привіз досить ласий шматочок. Він сфотографував, як суддя, сидячи на лавці у невеличкому саду, знервовано палив цигарки одна за одною, а біля черевиків на землі вже лежав з десяток недопалків. Палатино не знав, чи це цікава новина, але Сімей відповів схвально: чоловік, який, як ми гадали, є поміркованим та об’єктивним, скидався на невротика та ще й ледаря, який, замість того щоб пріти над документами, марнував час, тиняючись вуличками. А ще Палатино зняв чоловіка за вікном, коли той обідав у китайському ресторані. Він їв паличками.

— Чудово, — мовив Сімей, — наш читач не ходить по китайських ресторанах, мабуть, їх і немає там, де наш читач мешкає, тож йому й на думку не спаде їсти паличками, як дикун. А чому той добродій ходить у китайські заклади, спитається читач? Чому, якщо він суддя, то не їсть якоїсь пасти чи спагеті, як решта людей?

— Якби ж то справа лише у цім, — устряв Палатино, — у нього на додачу ще й шкарпетки, як би це назвати, — смарагдового кольору, чи то пак салатового, і він носить мокасини.

— Взутий у мокасини! І смарагдові шкарпетки! — неабияк потішився Сімей. — Та цей добродій — дивак, чи точніше сказати — гіпі. Не треба багато розуму, щоб припустити, що він ще й косяками з марихуани бавиться. Але про це ми не скажемо, бо до такого висновку