Номер нуль - Умберто Еко
Раптом Браггадочо, схопивши мене за руку, стис її так сильно, що мені довелося рвучко вивільнятися.
— Даруй, — мовив він, — та я дістався суті моєї проблеми. Тепер будь дуже уважним: востаннє Муссоліні бачили на людях ті, хто знав його в обличчя, по обіді того дня, коли він приїздив у палац архієпископа у Мілані. З того часу він усюди подорожував лише зі своїми найвірнішими людьми. А після того, як його забрали німці, чоловіка розстріляли партизани: всі ці люди, котрі перебували разом з ним, ніколи не зналися з ним особисто. А на світлинах останніх двох років він був таким висхлим та змарнілим, що навіть ходила чутка, мовляв, він — то вже не він. Я розповідав тобі про останнє інтерв’ю Кабеллі, 20 квітня, яке Муссоліні, прочитавши, підписує 22 числа, пригадуєш? Так от, у своїх спогадах Кабелла зауважує: «Я враз помітив, що Муссоліні має чудове здоров’я, попри чутки, які ходили про його стан. Він почувався набагато краще, ніж тоді, як я його бачив востаннє. Трапилося це у 1944-му з нагоди його промови про капітуляцію у Міланському оперному театрі. У попередні рази, коли він погодився зі мною зустрітися — у лютому, березні та серпні 1944-го, — він ніколи не видавався мені таким квітучим, як зараз. З виду був здоровий та засмаглий, очі живі, рухався жваво. Навіть трішки роздобрів. Принаймні більше не було тієї сухоребрості, яка мене так вразила у лютому минулого року, через яку обличчя у нього було худе, майже виснажене». Зважимо на те, що Кабелла був пропагандистом, тому прагнув показати, що дуче постав перед ним сповненим сил, але послухай-но ось що: читаємо далі спогади Педро, які стосуються його першої зустрічі з дуче, після арешту: «Він сидів праворуч від дверей, поряд з великим столом. Я не знав, що то він, мабуть, не впізнав його. Старий, виснажений, наляканий. Очі, сказати б, витріщені, він неспроможний зосередити погляд. Він якось дивно рвучко крутить головою туди-сюди, роззираючись довкола, ніби йому страшно...» Гаразд, його щойно заарештували — логічно, що йому лячно, але з часу його інтерв’ю минуло не більше тижня, а за кілька годин до того він був переконаний, що зможе перейти кордон. Чи ти віриш, що людина за сім днів може так охлянути? Отож, той, хто розмовляв з Кабеллою та з Педро, — то різні люди. Зауваж, що навіть Валеріо особисто не знався з Муссоліні, він пішов розстрілювати міфічну особу, чоловіка, який зажинав хліб і оголошував про вступ країни у війну...
— Отже, ти хочеш сказати, що там було два різних Муссоліні...
— Слухай далі. Звістка про те, що привезли розстріляних, швидко поширюється, й на площу Лорето стікається натовп, дехто у святковому настрої, а хтось — знавіснілий від люті. Люду набралося стільки, що вони топталися по тілах, спотворюючи їх, вкривали лайливими словами та плювками, штурхали копняками. Якась жінка вистрілила у Муссоліні п’ять разів, відомщаючи за п’ятірко синів, які полягли на війні, а інша — надзюрила на Петаччі. Врешті, хтось втрутився у все те, щоб трупи не роздерли на шмаття, підвісивши їх за ноги до риштування на бензоколонці. Саме такими ми бачимо їх на тогочасних світлинах. Я повирізав фото з тогочасних газет: ось площа Лорето, а зразу потому — тіла Муссоліні та Кларетти, коли наступного дня кілька партизан перевезли трупи у морг на площі Горині. Пильніше придивися до цих фото. Це тіла, понівечені спочатку кулями, які потім по-звірячому потоптали. До всього, чи ти колись бачив, щоб когось фотографували головою вниз, коли очі замість рота, а рот — замість очей? Обличчя тоді годі упізнати.
— Отож чоловік з площі Лорето, чоловік, якого стратив Валеріо, — то був не Муссоліні. Але ж Петаччі, прийшовши до нього, чудово могла упізнати його...
— До Петаччі ми ще повернемося. А тепер дай-но я складу свою гіпотезу. У диктатора, мабуть, був двійник, хтозна-скільки разів він, мабуть, підміняв ним себе на якихось офіційних парадах, де він мав проїхати у машині, завжди подалі від натовпу, щоб уникнути замаху на своє життя. А тепер уяви: щоб забезпечити Муссоліні втечу без зайвих клопотів, з моменту, коли той від’їжджає до озера Комо, Муссоліні вже не Муссоліні, а його двійник.
— А сам Муссоліні де подівся?
— Стривай, і до нього дістануся. Двійник багато років прожив усамітнено, йому добре платили, його добре годували й показували лише з певних нагод. Він уже майже ототожнює себе з Муссоліні, тому поступається умовлянням замінити його ще раз, бо, як йому сказали, ніхто не заподіє лиха дуче, навіть якщо його спіймають до того, як він перетне кордон. Він мав грати свою роль без зайвого завзяття, допоки не прийдуть союзники. А тоді відкриє свою справжню особистість, і його ніхто ні в чому не зможе звинуватити, — щонайбільше перебуде кілька місяців у концтаборі. А натомість матиме чималенький шмат, що чекатиме на нього у швейцарському банку.
— А як же чиновники, які до останнього були разом з ним?
— Чиновники погодились на виставу, щоб дати своєму лідерові втекти, а діставшись до союзників, він врятує і їх. Чи, може, найбільші фанатики до останнього сподівалися чинити опір, але вони теж потребують правдоподібного образу, щоб накрутити останніх, хто прагне боротися. А може, Муссоліні від самого початку подорожував у супроводі кількох вірних, а решта очільників завжди спостерігали його лише здалеку і в сонцезахисних окулярах. Гадки не маю, та воно й байдуже. Просто припущення про двійника — це єдине пояснення того, чому псевдо-Муссоліні відмовився зустрічатися зі своєю родиною у Комо. Не можна було допустити, щоб про таємну підміну дізналися у широкому родинному колі.
— А пані Петаччі?
— А у неї доля ще жалюгідніша, адже вона приїхала до нього, гадаючи, що буде разом з коханцем, тим, справжнім. Але їй враз пояснили, що вона мусить удавати, що то не двійник, а справжній Муссоліні, аби всі ще охочіше повірили у підміну. Вона має протриматися до того, як перетнуть кордон, а потім вільна йти, куди заманеться.
— А як же прикінцева
