Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Видно, ті люди вас дуже цікавлять, — сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.
Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чорними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метушня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилювала її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.
Який чудовий день! — сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.
Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти, — Якби ти побувала там, де плавали ми, — сказав він, — то не зважала б на погоду! — А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хитавицею, почував у кареті, де провідник відпоював його грогом та іншими такими самими ліками.
У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельнські газети повідомили так: «Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London» /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./).Він узяв з собою придворний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомендовуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати пошану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.
Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «нашому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й переваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.
Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплювався малюнками милої художниці, як ніхто досі.
Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видовища, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товариства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив німецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кілька тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та форейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.
Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в альтанках „чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейнські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,— хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам’яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подужай про ту прекрасну рейнську землю — і вже відчуєш себе щасливим. У таке літне надвечір’я череди корів повагом «ходять з пагорбів, ревуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баштами я каштанами, що кидають на траву видовжені синюваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим полум’ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішав, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться віконця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на протилежному березі.
Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і прочитував усю, від слова до слова, чудову «Газету Гадіньяні» (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!), — та чи він читав, чи спав, друзів не вельми журила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проливають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщанки — по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташовуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили, його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива — то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Моцарта? Ніжні арії з «Дон Жуана» давали їй таку насолоду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагідне серце, коли вона слухала «Vedrai Carino» чи «Batti Bat-ti»? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побожна й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щастя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину, — велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (запозичені з певних теологічних праць, як от «Праля з парафії фінчлі» та інші твори тієї самої школи, якими її постачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко — птах, якого надто перехвалили.
Одним властиво співати, а іншим пугикати, — сміючись, закінчив він, — а вам з таким голосом, звичайно, місце серед соловейків.
Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і думати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона недовго жила в
