Волинь - Улас Олексійович Самчук
Це заспокоювало Матвія. Вертався, йшов подвір'ям, думав думу свою, шептався з різними духами, що наповнювали хату, клуню, кожний куток в господарстві. Все знав своє. Зо всім розмовляв, як з живим. Все шанував однаково: і корову, і курку, і ту машину, і навіть той кусень дерева. Все, що тут на подвір'ї, все це потрібне — значить і ціну має.
Після Матвій говорив голосно з Богом! І тут любив ясність. Кожне слово вимовляв «трезво», повно. Не любив дрібних, звичайних молитов, любив псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов ядерне, пшеничне зерно.
«Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той підросте», — думав лягаючи. «А кості все частіше й частіше відмовляються носити грішне тіло. Не шанувалось їх колись, тепер віддячуються…»
Тихо ставало на хуторі Матвія. Тільки вітер дув, свистав між дилями, та час від часу гавкав Пундик. Матвій натягав на голову кожуха й засипав…
Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вміщає молодого народу. Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випискує високу ноту. По втоптаній, мокрій долівці йдуть трусячка.
Надворі холодний дощ і грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час, поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина. Всі тиснуться до сіней, до хати. У коморі також повно. Там старші парубки частуються, а між ними і Володько. Мала шкляночка кружляє від одного до другого — «дай-бо!» — і лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи закуску. Пляшка одна за одною підходять, Кіндрат тріскає дном об долоню, вилітає корок. Далі — «дай-бо!», далі кружляє шкляночка. А коли вийшли всі пляшки, відчинилися двері і кільканадцять парубків виринуло з комори. Антін, Йон, Ілько, Кіндрат, Сергій. У кожного блискучі очі. Обводить ними всіх, кого б у танець взяти.
Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пір'їну, навколо себе, тільки спідниця розвівається та б'ється іншим по ногах. Крутиться, мов вихор, притупує, виспівує. Решта хлопців також не дармують. Стогне від їх танців земля і тремтять стіни.
Є тут також Наталка. Володько взяв і її в танець, але танцював з нею, мов з панночкою. Дуже тонкий і гнучкий у неї стан, дуже чисте і свіже личко. Задивився на неї. Очі самі впиваються, така вона яскрава й барвиста. Пробував заговорити з нею. Відповіла поважно й мовчала. Тільки уста її трошечки тремтять, ніби бажають посміхнутися.
Після танцю потиснув їй руку й подякував.
— Нема за що, — сказала й відійшла у сіни. Глянув туди Володько й побачив коло Наталки якогось у чорному галіфе, з кучером, що ледве в шапку влазить.
— А це ж хто, Сергію? — запитав.
— Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ, — байдуже кинув Сергій.
— Не боїться до нас заходити, — додав ще Володько. Оглянув того з ніг до голови.
— Ілько ж є. Поки не було Ілька, не показувавсь. Досить вже з'їв кілків від наших хлопців.
Заграли знову музики. Володька злість взяла: ану. підступлю ще.
— Наталочко! Дозвольте запросити! — хоч знав, що не піде. Хотів спробувати.
— Дякую. Танцюйте собі на здоров'я, — відказала. На цей раз посміхнулася.
— А ви собі мур-мур!
— Смійтесь. Може, і з нас люди будуть.
— Та ще й які.
— Не гірші від сусідських.
«Ой, спасибі батькові
Та спасибі матері,
Що нас добували…»
Це Йон реве басом. Вивалився звідкись, руки в кишенях, голова, ніби віхоть сіна, очі червоні. Направо й наліво, ніби очерет, розгортає народ. Наштовхнувся на людвищанина.
— Е-е, Іван! Здоров! Яким вітром завіяло тебе до нас? — Не виймаючи з кишень рук, підійшов до Івана зовсім щільно. Той відступив.
— Та от ішов і по дорозі чую музики, — пробує він жартувати.
— Брешеш! Не по дорозі, а в хаті. Що це, по-твоєму? — вказав навкруги. — Дорога? Дім! Розумієш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко Кравченко з жінкою, дочкою і двома, як орли, синами. І це не звичайний тобі Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкін-Задунайський. Чув про такого? Нічого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, як блоха на припоні. Постій! Просто стій! Дивись у вічі чесній людині! — тут Йон протягнув руку до Іванового горла.
— Еей, ей! Не рвись, бо зірвешся! — почав відгризатись Іван. Коло нього Наталка, і як тут дозволити творити над собою такі жарти. Кутки його уст вигнулись, брови піднялися.
— Ти-и-и! — протягнув Йон, напнувся і ще далі подався на Івана. — Забуваєшся! — хрипів низьким басом Йон. Уста його розтягнулись і затремтіли, а зуби зціпились. Очі ще більше почервоніли і вперлись у Івана, як два мечі.
Володько бачить, що буде зле, робить рішучий крок і стає між Йоном та Іваном.
— Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! — говорив Володько.
— Ні! Він мене, сучий син, вразив! Він, холера, харкнув мені в лице, — ще лютіше заревів Йон. — Пусти! — крикнув він на Володька. Обидва його кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на Володька, ніби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидві руки.
— Йоне! — кричить Володько. — Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтів, ніби в пропасниці.
— Геть! З дороги! — кричав він, як бугай. — Мушу його розчавити! Мушу висипати з тузин його поганих зубів, тоді знатиме, хто ми!
— Hi, Йоне! Відступи! Ходи! Маю тобі щось сказати! — говорив Володько і пхав його набік. Іван робив відступ. Наталка дивилась на всіх, бігала швидко поглядом по кожному, ніби вичікувала, коли і вона мусить виступити до боротьби.
Але Йон здався.
— Що хоч? — ревів він перед Володьком, — Хоч, щоб і тебе чалапнув? — Одначе не чалапнув нікого, а відійшов з Володьком набік. — Ну, що? Кажи! — сердито питався.
— Дурень ти, Йоне! От що хочу тобі сказати! За що лізеш на рожно? За ту людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? — так само відповідав і гостро дивився Володько.
— Чого? Не знаєш? Як сміє у наше село заходити? І до того сам… Знаєш же, що і я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцім кулаком зіб'ю з ніг озимка[22]. А він прийшов. Як сміє?
— Бо ж чому ні. Село наше не святе.
— Брешеш! Святе! Не сміє ніхто до нього торкнутись чужий. Відколи воно на цьому клапті землі — ніхто не сміє
