Волинь - Улас Олексійович Самчук
Намагався її краще загорнути, після тулив її до себе. Перше хвилювання минуло, віднайшлась сила, мова…
Ніколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собі вогню, такого приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вітер бився за стіною, ніч, тиша. Там далеко, на подвір'ї мерехтить віконечко й в ньому трошечки світла. Регіт звідти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те вже зникло. Чув, бачив тільки це щось тепле, приємне, тріпотливе коло себе. Хотів би тиснути його до себе, горнути… Хотів би казати ласкаві слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимріяний стан… Рука лежить на ньому… Ті самі не раз уявлювані груди. Ось вони. Торкається до них своїми грудьми. Тільки щік, уст і очей не видно. Зате чує їх. Вони такі гарячі, такі солодкі, такі ніжні… Так солодко торкатись до них устами й пити з них чад, втому, розкіш… Ні, ні! Відірватись від них нема сили. Якісь окови на ногах. Звідсіль не зрушиш їх. І руки оковані також. Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.
— Ку-кур-і-і-ік-у-у-у! — десь зовсім близько закричав півень.
— Боже! Це вже перші півні! — схаменулась Ганка. — Так пізно! А в хаті все ще світиться.
Вже кілька разів хтось відходив. Чути було вигуки хлопців по селі… Перегукувалися дикими совами, і гук той летів по вітрі десь у безвість.
— Моя шапка там, — сказав Володько. — Не хочеться вже заходити.
— Я винесу. Деякі хлопці тут ночують.
— Тут? — здивувався Володько.
— Певно. У нас така звичка. З діда й прадіда. І це нічого. Ніхто не дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться, — пояснювала Ганка.
Володько й сам знав звички свого села, але не міг про це навіть подумати. Чув в собі забагато сили. Боявся самого себе, тікав, як міг. Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею, відкидав і знову тікав, страшно тікав.
Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
— Піду, Ганнусю! Хто там є?
— Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темноті щось затупало й підбігло просто до Валодька. Він відступив.
— Не бійся. Це Євдощин Жук, — сказала Ганка. — Жучку! Де ти був? Ти, ти!! — і погладила пса по голові. Він радісно махав хвостом, нюхав Володька і скакав.
— Піду, Ганнусю, — ще раз сказав Володько.
— Тікаєте? — проговорила вона.
Пообіцяв, що прийде, вирвався силою з обіймів і побіг в густу темноту.
Сам не знав, куди бігти. Стежку, якою провадив його Сергій, стратив. Біг просто через якісь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався, падав. З заходу дув холодний вітер, шарпав деревами. У селі кричали півні.
V
Йшла осінь. Дощем поливались поля, вітер отам з-під лісу виривавсь і біг шаленим бігом над селами й полями. Дерева шарпались, сердиті, злі. Поля терпіли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очі, огортались чим тільки могли. Ранками й вечорами курились димарі. Дим виривався і, схиливши голову, чимскоріше намагався сховатись за стріху, припасти до землі, але вітер налітав, топтавсь по ньому, сік батогами, шарпав і розривав його на дрібні куски.
Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуваті, сірі, потужні. Тяжко їм рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схід, ніби армія. Місцями чомусь згорталися, родили дощ, що летів униз скісно, ніби віття косатої берези.
Такі були дні. Були й ночі такі. Доба, як і завжди, мала двадцять чотири години. Тільки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що світить, гріє й оживляє все, тепер мало з'являлось на небі, а ще менше було його на землі. Дні були сірі, а ночі чорні, мов вугілля.
В ці дні поволі, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими, осінніми вечорами. Кільчилась і витикала паросток читальня. Маленька, закидана сотнями хат. Десь там у присінку з вікном, заложеним лубком, з Шевченком і Франком, тістом приліпленими до нерівної стіни. П'ять-шість людей приходило… Сиділи, слухали, дивились. Кволо горіла лампочка. Півтьма й тиша. А серед тиші й півтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли гармати. Чорне море, і Дніпро, і гори сині… І запорожці йшли лавами через степи, через моря. З-під Босфору. З-під Очакова і Москви. З-під Жовтих Вод, з-під Корсуня… З-під Пиляви і з-під Збаражу… І незабутній, славний Хмель, ніби живий, в киреї ставав отут, і булава горіла діамантами. Палали очі всіх. Серця тремтіли враз. Йшли могутні полки, і земля дудніла. Гриміла слава на цілий світ!
А пересунулось кілька днів вперед, і в читальні стало тісно. Перейшли знову до Сергія. Говорили, співали, читали. Прийшли й минули вибори. Село, як один, віддало свій голос за себе. Козак живим ліз на хрест за двадцять два — не взяло його жертви небо.
Одного вечора під вікнами Сергієвої хати з'явилися чорні люди з багнетами. Хлопці почали сипать оброку, ті послухали й пішли. Хлопці слухали з-за кутів, як чвакають у грязюці їх чоботи.
Володько жив селом. Щось сталось з ним, і він весь увійшов у село. Кохання, втіха молодості, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але був тут не свій. Батько дивився на нього й мовчав. Син і батько йшли поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тільки йшли вперед.
Часом, коли Володько відходив увечері в село, Матвій також виходив по вечері з хати… Обійшов, як звичайно, своє господарство, а після виходив трохи далі за дорогу на пригірок свого поля. Звідсіль найкраще видно село. Ось там воно лежить. Тепер ніч темна й нічого не видно, але Матвій і так знав, що там село. Там і Володько десь у тій темноті, між тими хатами. Знав добре ті хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди любив їх. Ще колись, коли чув силу в руках і грудях, не раз підганяв тих неповоротних дядьків. Не раз кляв їх останнім словом і знав, за що. Знав глибоко всі їх хиби й іноді побоювався за свого сина. Чи видержить він? Чи не звалиться у багно разом з яким-небудь Тараском, а потім ціле життя стругатиме нецьки і пропиватиме їх? Тяжко було б батькові бачити свого сина не на тій дорозі, яку вже давно для нього вимріяв. «Ну!» — завершав свої думки. «Рід наш
