Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

Крижень розгублено озирнувся, немов сподіваючись, що йому це почулося, але з корчів вийшов чолов’яга з автоматом, у ватнику, затягнутий офіцерським ременем нижче пояса і в упівському кашкеті на голові (Крижень про себе одразу назвав його «Ватник»):

— Руки вверх! А то буду стрелять!

— Та я то-той, пане… Домів си йду… — перелякано відповів.

— Че? Не понял.

— Я то-той-во, е-е-е… іду дамой, таваріщ, — став налякано коситись очима на автомат.

Тут з кущів випірнув інший вартовий у військовому однострої з відзнаками УПА й суворо до Крижня:

— Туйки твій дім, вуйку. Дійшов, таваріщ, курва мать. Що несеш?

Крижень затремтів усім тілом, про себе обізвавши цього типа «Курвамать». Вартовий гаркнув:

— Чого трясешся, курва мать? Чуєш, вуйку, що сказав: лапи догори. Стій і не пручайся. Тайстру до огляду. Що в тайстрі — бинти для партизанів?

Крижень підняв руки вгору:

— Прошу пана, нє! Я є то-тойво, чесний контрабандиста. Шо моє — то моє, шо панам воякам — то всьо їхнє.

Вартові пожадливо стали обшукувати Крижня. З його кишень на землю полетіли газети, фотографії, документи, заношений носовик, шматок хліба з салом, дбайливо загорнуті в полотнинку. При цьому в однотон різними мовами вартові гарчали: «Гроші, де гроші, падло, заховав»?

— Та немає в мене грошей, пани мої ласкаві, то-той-во, немає…

Нарешті один з них у підкладці намацав пакунок з грішми, рвонув так, що Крижень ледь устояв на ногах. Ватник швидко їх перерахував.

— А это что?! Пять тыщ! Целых пять тыщ! — Ватник тикнув йому під носа загорнуті в газету купюри й боляче, з люттю, дав під дихало. — Сука хохлацкая, чтоб ты издох! Падла! Сдохни!

— Пани мої добрі, таваріщі, та в мене діти! — упав перед ними навколішки.

Його грубо відштовхнули, зірвали з плеча тайстру й висипали на газету її вміст. Там були патефонні голки, кілька срібних та золотих монет, золоті фікси, нитки, одеколон, мило, пляшка горілки. Вартові почали напихати в кишені трофеї та сваритися.

— Я первый яво увидел, знать, моя половина больше!

Другий вартовий мав практичний розум, тому запропонував:

— Ти — тупий москалю, ти, курва мать! Як камандір наш побаче, що мало принесли, то зразу пойме, що ми забрали. А так — візьмемо потроху. Решту — товаріщу камандіру. І всьо тихо, всім харашо. Ніхто не дізнається.

— Хитрый ты, хохол, однако, как я посмотрю. Давай так и сделаем, командир-то наш на расправу быстрый…

Вони стали ділити здобич, а Крижень, ковтаючи сльози та кланяючись, став примовляти:

— Та то так, прошу панів офіцерів, то-той-во, для ваших панянок, то для вас… Всьо для вас. Тілько відпустіть бідного хлопа. Я вам ще принесу, що пани забажають…

Поділивши трофеї, мародери стали розпихати їх у кишені, а частку свого командира поклали назад, у тайстру. Пляшку тут же розпили.

— Ну давай, Ваня, — сказав Курвамать, подаючи Ватнику пляшку.

Той присмоктався до неї, одним духом випив рівно половину, підняв із землі окраєць хліба, занюхав і викинув його. Пляшку передав назад. Курвамать добив її, підняв із землі хліб, сало, загорнув назад у ряденце й поклав собі до кишені.

Крижень примовляв, сльозливо дивлячись на все це:

— Пийте, паноньки мої, на здоров’я вам. То-той-во, а я ще принесу…

Курвамать гаркнув до Крижня:

— Навряд чи, курва мать. Лапи за спину, пішов вперед, — вказав дулом, — будеш сповідатися нашому камандіру, — і до Ватника: — Я недовго…

Крижень перелякано заклав руки за спину й почвалав уперед, дорогою просячи:

— Пане вояку, та діти в мене…

— На діти — напердіти! Ти, падло, порушив державний кордон сре-сере! А за таке… За таке!.. — двинув прикладом у спину Крижневі. Той безвільно застогнав і пришвидшив крок.

Тим часом Курвамать поспіхом на ходу став перекладати частину здобичі, яку мав віддати командирові, собі до кишені. Із тайстри в його широкі кишені галіфе помандрувало кілька патефонних голок, мило, золотий червінець.

Ватник, глянувши їм услід, закинув на плече автомат, дістав з кишені трофейні фікси. Добув дзеркальце, вишкірився, приклав одну фіксу, щоб подивитися, як вона виглядатиме у нього в роті, — і тут побачив у дзеркальці відображення знавіснілого обличчя капітана Івченка. Івченко різко закрив йому рота рукою, заламав на себе і всадив у спину ніж. Ватник повільно, із очима, сповненими жаху, осів на землю.

— Ненавиджу… — просичав капітан і махнув до когось рукою, вказуючи напрямок руху. Повз нього пробігло кілька озброєних чоловіків. Він витер ножа об одяг убитого, запхав його в піхви на поясі й пішов слідом.

Тим часом на пагорбку, неподалік табору спецзагону, зручно розташувалися голова з Трохимовичем. Перший обрав позицію за пеньком і спостерігав у приціл снайперської гвинтівки за тим, що