Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

Виходить, він мав певні плани стосовно місіс Грем і не приховував би їх, якби вони були чесними. Вона, звісно, була невинною, а от він був мерзотником.

Поки я так думав, моя співрозмовниця хутко підвелася і, покликавши сина, сказала, що вони повертаються до товариства. Не було ал, жодних сумнівів у тому, що вона почула або здогадалась про щось із зауважень міс Вілсон, тож було цілком природно, що вона більше не хотіла продовжувати розмову віч-на-віч, тим паче що в той момент мої щоки палали від обурення на мою колишню подругу а вона могла неправильно витлумачити цю ознаку і прийняти її за рум’янець дурнуватого збентеження. Вже вкотре я розлютився на міс Вілсон; що більше я думав про її поведінку, то дужче ненавидів її.

Уже пізно ввечері я приєднався до гостей. Я знайшов місіс Грем уже готовою до від’їзду, – вона саме прощалася з товариством. Я запропонував провести її додому, навіть благав про це. Містер Лоренс стояв поруч із нами, він з кимсь балакав. Він не дивився на нас, однак, почувши моє щире прохання, замовк на півслові, аби почути її відповідь, а потім знову заговорив, й на обличчі у нього відбилася втіха, бо відповідь була негативною.

Так, це була відмова, рішуча, проте не жорстока. Її неможливо було переконати в тому, що на тих вузьких безлюдних дорогах, якими вони йтимуть з Артуром, існувала якась небезпека. Було ще видно, та й навряд чи зустріла вона б когось по дорозі, а якби й зустріла, то люди у нашім краю спокійні й нездатні зашкодити, у чому вона була повністю переконана. Вона й слухати не хотіла, щоб хтось її супроводжував, хоча і Фергус пропонував їй свої послуги, а наша матуся просила дозволу послати з нею когось із наших наймитів.

Коли вона пішла, гості стали для мене порожнім місцем. Лоренс намагався залучити мене до розмови, але я урвав його і відійшов. Незабаром після цього товариство розійшлося. Коли Лоренс підійшов попрощатися зі мною, я не подав йому руки і вдав, ніби не чую, як він каже добраніч, поки він не повторив цього побажання вдруге, і вже потім, аби звільнитись від нього, я щось пробурмотів у відповідь і сердито кивнув.

– У чому справа, Маркгаме? – прошепотів він. Я люто і зневажливо зиркнув на нього.

– Ти гніваєшся, бо місіс Грем не дозволила тобі провести її додому? – запитав він із легкою усмішкою, яка довела мене майже до нестями.

– А яке твоє діло? – запитав я.

– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…

– Ти, лицеміре! – вигукнув я.

Він зблід і пішов, не сказавши більше ні слова. Я зачепив його за живе і був радий цьому.

Розділ X

Коли гості розійшлися, я дізнався, що підлий наклеп уже поширився поміж ними. Роза присягалася, що вона в це не вірила і нізащо не повірила б, матінка стверджувала те ж саме, хоча, боюся, не з такою вже й певністю. Схоже було, вона весь час про це думала, бо час від часу дратувала мене виразами на кшталт: «Господи, Господи, хто б міг таке подумати! – Гаразд! Я завжди вважала, що з нею щось не так. – От бачите, що буває, коли жінки вдають, ніби вони не такі, як усі». А одного разу це прозвучало так: «У мене відразу викликав підозру цей таємничий вигляд – я гадала, що з цього добра не буде; сумна, сумна справа, що й казати!»

– Але ж, мамо, ви сказали, що не вірите у ці байки, – зауважив Фергус.

– Та не вірю, любий мій, але ж диму без полум’я не буває. Певне, є якісь підстави для цих чуток.

– Підстави – це зло і віроломство світу, – сказав я, – а також той факт, що хтось бачив, ніби Лоренс раз чи двічі увечері йшов тією дорогою – і сільські плетухи сказали, що він ходить залицятися до цієї таємничої леді, а люди жадібно вхопились за ці чутки, аби зробити з них бозна-що.

– Добре, але ж, Гілберте, має бути щось у манері її поведінки, що підтримує такі чутки.

– Ви бачили щось таке у її поведінці?

– Ні, звичайно; але ж, ти знаєш, я завжди казала, що в ній було щось досить дивне.

Гадаю, це сталося того вечора, коли я зважився знову піти з візитом до Вілдфел-Холу. Одколи минула та вечірка, я щодня намагався зустрітися із пані Грем під час її прогулянок, та вона виходила гуляти в різний час (і, звичайно ж, робила це навмисне), тож я ночами не спав, вигадуючи привід для наступного візиту. Нарешті я вирішив, що розлука вже стала нестерпною, тож дістав із шафи стару книжку, що могла б зацікавити її, і подався до Вілдфел-Холу, не знаючи, щоправда, як вона мене прийме. Краще було б зустріти її у полі або в саду, – не подобалося мені стукати у двері, бачити похмуру Рейчел, а потім читати подив у очах пані Грем.

Проте вийшло не так, як мені хотілося. Пані Грем у саду не було, там тільки Артур грався з песиком. Я зазирнув через ворота і покликав його. Він попросив мене зайти, але я сказав йому, що не міг цього зробити без дозволу його матері.

– Я піду й попрошу її, – сказала дитина.

– Ні, Артуре, ти не повинен цього робити; але якщо вона вільна, то попроси її прийти сюди на хвильку. Скажи, що я хочу поговорити з нею.

Він побіг виконати моє прохання і швидко повернувся зі своєю матір’ю. Якою ж гарною була вона зі своїми темними пасмами кіс, які розвівав літній вітерець, із легким рум’янцем на щоках і обличчям, яке сяяло від усмішки. Любий Артуре, я в такому боргу перед тобою за всі ті зустрічі! Завдяки цій дитині я відразу позбувся ніяковості й страху. У любовних справах немає кращого посередника, ніж веселе, простодушне дитя – воно перекидає місток через непривітну безодню