Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Росія дивиться зараз на нас з вами, поручик!

Олександр перейнявся відчуттям урочистості хвилини:

— Ми також дивимося на Росію! Готовий виконати навіть смертний наказ!

— Сідай, Олексашо! — Боголєпов–Южин сів. — Сідай, сідай! — Олександр сів, але тільки на крайчик стільця, готовий підхопитися щосекунди. — Зараз я завезу тебе на станцію Київ–Пасажирський. Тобі дадуть паровоз — за годину ти будеш у ставці головнокомандуючого фронтом, його превосходительства генерала Корнілова. — Драгомирецький зробив рух, щоб підхопитись, але штабс–капітан притримав його за коліно. — Сидіть, поручик! В штабі головнокомандуючого знайдеш насамперед його першого ад'ютанта поручика герцога Лейхтенберзького. Скажеш йому так: я з особистого доручення тридцять три.

Олександр глянув непорозуміло: він не збагнув.

— Що — тридцять три?

— Ну, просто — тридцять три. — Боголєпов–Южин посміхнувся. — Шифр, Олексашко, пароль. Герцог вже знатиме…

Олександр підхопився:

— Слухаю, пане штабс–капітан!

Боголєпов–Южин на мить замислився. Що можна сказати більше цьому хлопчакові–кокаїністові? Що «33» — таємна партія для відновлення династії Романових — Миколи, Михайла, Дмитрія або й Кирила, на край? Що він, Боголєпов–Южин, у Києві — представник цього ордена рицарів реставрації? Ні, з цим краще почекати. Нехай просто привезе вказівки — діяти негайно чи почекати ще? Гасло має подати генерал Корнілов, оплот партії, володар мільйона солдатських душ. Олександр Драгомирецький все ще стовбичив струнко, і Боголєпов–Южин сказав:

— Якщо герцог представить тебе його превосходительству, доповіси: в київському гарнізоні вірних Тимчасовому урядові — тисяч п'ятнадцять–двадцять: офіцерський корпус, ударники, юнкери, донці, кірасири. Коли ж мати на увазі… відновлення імперії, то можете розраховувати певно лише на офіцерський корпус, почасти — донців. Школи прапорщиків у такому разі треба скинути з рахунку. Не більше, як тисяч шість–сім…

Щось блимнуло в очах виструнченого поручика — чи то гаряче завзяття, чи то відблиск холодного кокаїнового вогню. Штабс–капітан мовив душевно:

— Розумієш, Олексашо, час настав. З усією цією сволотою — хохлами, «совдепщиками», більшовиками, треба кінчати.

— Розумію… — прошепотів Олександр. Він був справді схвильований. — «Совдепи» — єрунда: там стонадцять партій і вічна гризня. У більшовиків — тільки жменька червоногвардіиців. Але ж у Центральної Ради п'ять тисяч вишколених солдатів. А ще — гайдамаки, вільні козаки, січовики. Вони вже зорганізувалися…

Боголєпов–Южин склеїв гримасу, наче понюхав погане:

— Мразь! Десять кулеметів — і вони кинуть зброю.

Саме в цю секунду вони почули постріл, другий, третій.

Потім вигуки на вулиці.

— Що таке? — вони кинулися до вікна.

Але в цю хвилину вже тупотіли по сходах, дзвонили і грюкали в парадні двері. І Боголєпов–Южин поспішив ліквідувати непорозуміння.

Коли все було полагоджено, вони зразу рушили геть. Наостанку Южин сказав:

— Ну, Олексашо, тисну тобі руку на щастя.

Вони потисли один одному руки — міцно, по–приятельському, потім виструнчились один перед одним, згідно з субординацією.

— Виконуйте, поручик.

— Буде виконано, пане штабс–капітан!

На порозі штабс–капітан ще сказав:

— Петрову, будь ласка, ні слова! Він, знаєш, якась кваша…

За дверима, на площадці, він запитав ще:

— А як твій єдиноутробний? Не подає про себе нічого?

Олександр міцно стис губи й блиснув очима:

— Я не маю нічого спільного з тим зрадником і нічого не хочу чути про нього. — Запально він ще додав: — Я — один в свого батька: немає в мене ні брата, ні сестри.

Але тут вони вже вийшли на під'їзд — на них чекав біля машини поручик Петров.

— Що ж це ви, пане поручик? — глузливо кинув йому штабс–капітан. — Біля вас бігають державні злочинці, за ними женуться оравою з ґвалтом і стріляниною, а ви дрімаєте у машині?

Петров не відказав нічого, йому, справді, було соромно, але, їй–право, все йому так набридло! І сам собі набрид.