Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Отож ти й міркуй собі, фармакопеи, чи їхати нам в Трансвааль, чи тут визволяти пролетаріат і селянство від експлуататорів! Ану, піди глянь, чи вільно вже мені пройти?

Доктор побіг на балкон і швидко повернувся: юнкери покінчили з облавою і пішли.

Боженко зразу підхопився:

— Забалакалися ми тут з тобою! Дуже було приємно: тридцять п'ять років, дев'яносто шість градусів!

Доктор Драгомирецький спинив Боженка:

— Слухай, Васильок, а ти — більшовик?

— Більшовик. Бувай! Поспішаю. Я ще до тебе зайду: побалакаємо гарненько. — На порозі Боженко ще згадав: — Ага! А про третього ти мені не сказав. Де ж твій третій? Теж десь виловлює більшовиків?

Доктор Драгомирецький завагався на мить. Але ж більшовики — він це добре знав — проти війни, отже, тут можна й не начуватися. Та й шістдесят грамів спирту бурхали в його голові.

— Розумієш, — сказав Гервазій Оникійович, — Ростислав, хоч і офіцер, але проти війни…

— Проти? Молодця! До якої партії належить?

— До партії — ні. Він просто… дезертир. Втік з фронту, прилетів сюди і… Я, звичайно, цього не похваляю, але ж…

— Стривай, стривай! А твій Болеслав — не авіатор часом? Не з механіком Королевичем літав?

— Авіатор… з Королевичем… — признався старий пошепки, позбувшися голосу від хвилювання.

— Друг! — загилив Боженко старого доктора по спині, як колись не наважився б загилити й гімназистові Гервазієві. — Так твоєму Станіславові самий раз їхати в Трансвааль!

— В Трансвааль? — перелякався доктор. — Так далеко? Ти думаєш, його тут піймають?

Боженко підморгнув докторові:

— Бережи сина, фармакопеи! Я йому точний адрес вкажу, куди податися. Словом, неодмінно заскочу!

Це він гукнув вже за дверима і зник.

Треба ж було поспішати в царський палац, у кімнату номер дев'ять, де розташувався тепер міський комітет більшовиків.

У кімнаті номер 9 у цю пору був лише один Саша Горовиць.

І ще ніколи, мабуть, Саша не був такий лютий.

Завжди тихий та лагідний, чулого серця та доброї душі, — гарячий тільки тоді, як промовляв перед народом, — у цю хвилину Саша Горовиць ладний був пустити весь світ за димом і насамперед розтерзати П'ятакова або Іванова.

Чи ж чуване це діло? Комітет ще зранку оголосив всіх членів партії мобілізованими, товариші розійшлися по фабриках і заводах, — а йому сидіти отут, у цьому чортовому теремі царського чертога, і вести милі телефонні розмови: Горовиця залишено в більшовицькому штабі для зв'язку та надзвичайних вирішень, як повноважного члена комітету.

Коли Юрій П'ятаков сказав йому про це, Сашу ухопив сказ:

— Нізащо! Я мушу бути зараз в масах і з масами!

— Товаришу Горовиць, це — доручення комітету. Нагадую вам про партійну дисципліну!

— Я теж член комітету, але демократизм — це основа нашої партії!

— Посилаючись на демократизм, не забувайте про централізм, товаришу Горовиць. І я пропоную вам виконувати доручення центрального органу.

— Але ж це ти вирішив сам, без комітету!

— Я — голова комітету, товаришу!

Словом, вони полаялись, — П'ятаков пішов, а Саша залишився біля телефону, чорний, як ніч.

Невдовзі на підмогу йому прибула Лія Штерн: її також прислав П'ятаков. Та, скориставши з наданих йому повноважень — приймати в разі потреби вирішення особисто, Саша негайно вирядив її на Деміївку, до майстерень Земсоюзу. Треба було нести в маси вирішення конференції, яку Бош закінчила тільки вночі: банда хуліганів попсувала друкарню «Голосу соціал–демократа», більшовицька газета сьогодні не вийшла, і ухвали конференції доводилося популяризувати з живого голосу. А ухвали обласної конференції Південно–Західного краю — більшовиків Київщини, Чернігівщини, Волині й Поділля — були надто важливі в цю хвилину. У відповідь на петроградські