Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Вона знову зробила рвучкий рух, щоб піти, але Флегонт схопив її за руку.
— Ні, Марино, спиніться! — скрикнув Флегонт. — Ще хвилинку, і тоді ви можете відштовхнути мене на все життя: вона кликала мене не на вірний шлях — і я не пішов за нею! Зараз я вам це розповім, тільки вислухайте мене!
Марина пересмикнула плечем. Що їй було робити? Все ясно: Флегонт зрадив її в коханні, і злая розлучниця цілком достойна кохання. Марина перед собою мусила визнати це. Флегонт покохав революціонерку, з такими ж ідеалами, як у неї самої. Але Лія ця, мабуть, краща від Марини — Марина мусить піти.
Та піти вона не могла: ззаду був ослінчик, попереду заступив шлях Флегонт, та й… не дуже й хотілося зразу йти. Марина сіла, відвернулась і сказала холодно:
— Кажіть, що вам треба. Тільки швидше — я поспішаю.
— Я розумію кохання тільки як абсолютне єднання душ і сердець! — скрикнув Флегонт.
— Ну й що?
Флегонт розгубився. Марина звела брову.
— Вона вважає, що боротися треба тільки за соціальне визволення, а нація — то справа буржуазії та експлуататорів! Пролетаріат не має батьківщини і йому, крім кайданів, нічого губити! Вона вважає, що нації тільки перешкоджають міжнародній солідарності трудящих! Вона вважає…
Марина знову звела брову й знизала плечима:
— А хіба ж неможливе єднання пролетарів різних націй в спільній визвольній боротьбі? Хіба не утворено міжнародний Інтернаціонал з демократів французьких, англійських, німецьких, інших? Та коли б не меншовики, то навіть у нашій Київській Раді робітничих депутатів не виникало б чвар з приводу національного питання. Ви щось плутаєте, Флегонте!
— Але вона, — скрикнув Флегонт, — доводить, що Інтернаціонал прийде лише через відмирання націй, а раз націям судилося вмерти, то й не варто гальванізувати труп!
Надія затеплілася в серці Марини:
— Якій же партії співчуває ця… ваша… дівчина?
— Вона не співчуває: вона — член партії! Більшовиків!
Марина сказала розчаровано:
— Ви знову щось плутаєте, Флегонте! Більшовики проголошують зовсім іншу програму. Ви знаєте, що Ленін…
— Ах! — відмахнувся Флегонт. — То ж петроградські і взагалі російські більшовики! А наші, київські, зовсім інакших позицій!
— Флегонте! — обурилася Марина. — Ви — політичний невіглас! Ви самі познайомили мене з більшовиками Івановим, Боженком, і вони…
— Ну, не всі, — погодився Флегонт. — Але ж ви самі чули виступи керівника київських більшовиків, П'ятакова, і самі обурювалися, що він виступає проти визволення української нації. Ви сказали тоді, що раз більшовики проти українців, то куди ж подітися українцям, як не йти за Центральною Радою? Ви ж казали так?
Марина примовкла. Справді, вона так казала, так думає і тепер. Справа лише в тому, щоб у самій Центральній Раді перемогла демократична течія. А воно ж до того тепер, либонь, і йдеться: відбувається робітничий з'їзд, і Центральна Рада має бути поповнена аж стома пролетарями! Сам Винниченко про це казав! Отже, експлуататорські елементи змушені будуть поступитися перед перевагою демократії: такий закон парламентської боротьби…
— І ось я перед вами весь, Марино! — мовив Флегонт. Він стояв перед нею знесилений і спустошений, навіть не куйовдив вже свого волосся. Він чекав на суд коханої. — Судіть мене! Тепер ви знаєте все. Я кохаю тільки вас і залишився вірний нашим ідеалам…
Він замовк. Мовчала й Марина. Взагалі, все довкола мовчало. Було зовсім тихо в Аносівському парку, на кручі над Дніпром. Стояв ясний, сонячний липневий день. Над задніпрянською далиною мерехтіло марево. Хвилями ріки пливли білі пароплави і хвильно гули, пірнаючи під Ланцюговий міст. Десь у вільготному затінку під кручею — дарма що в спеку — зривалася інколи солов'їна трель. Між гіллям лип метушилися горобці.
Марина мовчала і знову копирсала носком камінець, їй було сумно–сумно, але заразом і радісно–радісно. Кохати їй ще не траплялося в житті: це було солодко, але це було й гірко. А втім, звичайно, все це — тільки особисте, а коли громадське, коли для загального добра, коли революція…
Раптом на вулиці, в напрямі Бутишевого провулку, пакнув постріл, зразу — другий, потім ще один.
— Що це? — звела голову Марина. — Стріляють?
Пострілів гримнуло зразу кілька, і Марина підхопилась:
— Що там таке? Ходімо! Біжімо! Мерщій!
