Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Страх як задуває, — сказав він мені. — Просто біда. Але він може. Він упорається.

Я пройшов далі по кальєхону.

— Не розумію, що зі мною коїться, — сказав Луїс Мігель, який стояв у проході, спершись ліктем на бар'єр. — Ні на що не годжуся зі шпагою. — Він говорив байдужим тоном, ніби йшлося про когось іншого або про якесь не зрозуміле йому загадкове явище. — Залишився ще один. Можливо з цим останнім все буде добре.

Друзі заговорювали з ним, але він, не слухаючи їх, дивився на арену. Антоніо ні на що не дивився і думав про вітер. Я постояв біля нього, спершись на бар'єр, і ми не обмінялися жодним словом.

Третій бик Антоніо втратив багато крові від бандерилей і більше ні в чому не хотів брати участі. Щоб поставити його в потрібне положення для удару шпагою, Антоніо довелося діяти мулетою, ніби вітрилом у шторм. Він ледве, самою силою рук, утримував її, бо мулета, натягнута ввіткнутою в нею шпагою, роздувалася від вітру, наче вітрило. Я знав, що вже багато років у нього поболює правий зап'ясток і перед кожним боєм його стягували бинтом, щоб він не підвів при ударі шпагою. Тепер він не думав про це, але, коли він заніс шпагу, зап'ясток ледь вильнув, і шпага не ввійшла під прямим кутом. Вернувшись у прохід, він став біля мене. Лице в нього було суворе, а рука повисла, як у паралітика. Спалахнуло світло, і я побачив такий похмурий блиск в його очах, якого зроду не бачив у нього ні на арені, ні поза нею. Він почав щось говорити, але відразу ж замовк.

— Що таке? — запитав я.

Він похитав головою, дивлячись на упряжку мулів, що вивозили з арени мертвого бика. В яскравому світлі видно було, що борозну після бика уже заносить піском, хоча відтоді, як поливали арену, і чверті години не минуло.

— Ернесто, вітер страшний, — промовив він дивним, жорстким голосом.

Я ніколи не чув, щоб на арені у нього мінявся голос, хіба що коли він злився, але тоді голос лунав нижче, а не вище. Та й зараз він лунав не вище звичайного, і в ньому не чулося скарги. Він просто констатував факт. Ми обидва знали, що станеться біда, але це була та єдина мить, коли ми ще не знали, з ким саме вона станеться. Вона тривала рівно стільки, скільки було потрібно Антоніо, щоб вимовити ці три слова. Він узяв у Мігелільо склянку води, прополоскав рота і, не звертаючи уваги на біль у руці, потягнувся по свого плаща.

Останній бик Луїса Мігеля стрімко вибіг на залиту світлом арену. Це був великий бик, із справжніми рогами і дуже прудкий. Він загнав одного бандерильєро за бар'єр і кілька разів всадив лівий ріг у дерев'яні дошки бурладеро[5]. Побачивши пікадора, він помчав на нього і зразу перекинув коня. Луїс Мігель працював плащем упевнено, але обережно. Через сильний вітер його основна хиба — кволі вероніки — виявлялася особливо виразно, а ефектні пасе з накинутим на плечі плащем були неможливі. Бик явно нервувався, часто впирався задніми ногами, тому Мігель вирішив відмовитися від бандерилей. Глядачам це не сподобалося. Вони платили великі гроші за квитки, розраховуючи побачити, як Луїс Мігель вганяє бандерильї. Він знав, що втрачає прихильність публіки, але сподівався задовольнити її доброю фаеною. Він поставив бика в найзахищеніше од вітру місце, біля самого бар'єра, і простягнув йому змочену й заліплену піском мулету. Потім він попросив ще води і виваляв мулету в піску, щоб вона стала важкою.

Тримаючи в руках мулету і шпагу, Луїс Мігель плавно й розмірено двічі пропустив бика повз себе. Він бачив, що бик ще не приборканий, і тому змусив його ще чотири рази пройти під мулетою, тримаючи її в правій руці. Потім він повів бика на середину арени, оскільки бикові, очевидно, набридли дошки бар'єра. Мігель проробив той самий прийом ще двічі, і тепер бик покірно скорився його волі. Коли ж він утретє підняв мулету, вітер підхопив її, і бик, просунувши під неї морду, скинув Луїса Мігеля на роги і жбурнув на пісок. Антоніо уже біг до бика, щоб відвести його плащем, але, перш ніж наспіли на допомогу, бик тричі штрикнув Мігеля, що лежав навзнаки, і я дуже ясно побачив, як правий ріг увійшов у пах.

Антоніо відвертав увагу бика, а Домінго, який скочив на арену тієї ж хвилини, як Луїс Мігель упав, відтягав його далі від рогів. Домінго, Пепе і бандерильєро підняли його і побігли з ним до бар'єра. Ми всі допомогли підняти його в кальєхон і побігли до воріт під трибунами, потім по коридору, що вів до операційної. Я підтримував йому голову. Луїс Мігель затискав руками рану, а Домінго великим пальцем надавлював на живіт вище неї. Кровотечі не було, і ми розуміли, що ріг не зачепив стегнової артерії.

Луїс Мігель був зовсім спокійний, і дуже ввічливий, і милий з усіма.

— Дякую вам, Ернесто, — сказав він, коли я опустив його голову на подушку, тоді як його роздягли і доктор Тамамес розрізав його штани довкола рани. Виявилось, що рана лише одна — в паху, з правого боку. Рана була кругла, близько двох дюймів У поперечнику, з синіми краями. Крововилив був тільки внутрішній.

— Дивіться, Маноло, — сказав Луїс Мігель докторові Тамамесу. Він торкнувся живота, під самою раною. — Вона починається ось тут і піднімається вище, ось сюди. — Він пальцем провів траєкторію, по якій ріг рухався в паху і в нижній частині шлункової порожнини. — Я відчував, як він увійшов.

— Muchas gracias[6], — уривчасто й сухо відповів Тамамес. — Я вже якось сам розберуся.

У лазареті було задушливо й жарко, як у печі, і всі вмивалися потом. Підскакували фотографи, спалахував магній, репортери й цікаві юрмилися в дверях.

— Зараз ми почнемо операцію, — сказав Тамамес. — Виженіть усіх звідси, Ернесто, і, — він знизив голос до шепоту, — ідіть і самі.

Мігель уже лежав на столі, і я сказав йому, що прийду згодом.

— До скорого побачення, Ернесто, — сказав він і всміхнувся. Обличчя його посіріло, на лобі виступив піт, а усмішка була ніжна й лагідна. Біля дверей стояло двоє поліцейських, а за дверима ще двоє.

— Виженіть усіх звідси, — сказав я. — Не впускайте нікого. А ви стійте в дверях, але двері не зачиняйте: хай заходить свіже повітря.

Я не мав ніякого права наказувати, але вони