Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
Дмитрик кривиться й вигадує, ніби йому саме наглить полагодити одну термінову справу і на нього вже чекають, хіба П'ятачиха не знає, що він дуже заклопотаний чоловік і навряд чи їй придасться його поміч, — однак каже це не досить переконливо, бо йому все ще плутається між словами корова, а тут П'ятачиха, наче в неї вселився сатана, напосідає, торохтячи й сіпаючи за поли без угаву, аж він не годен зібрати думок докупи, аби відпекатися від неї, і та, вичувши Дмитрикову нерішучість, подвоює зусилля, аж захлинається, тупцюючи навколо нього, поки він, хоч і досить неохоче, погоджується супроводжувати її, після чого П'ятачиха на радощах хапає Дмитрика за рукав, боячися випустити, аби він не передумав, — все ж таки тримати за рукав певніше, — скеровує, легко підштовхуючи (подробиця, якої Дмитрик навіть не помічає, зайнятий своїм), до крайнього барака й майже втелющує його в перші двері.
А що Дмитрик і далі обмірковує (спробуй не обмірковувати, коли він сам себе не пізнає!), яку халепу заварила йому корова, бож це виключно через неї він не здолає здихатися цієї баби, що, мов розпечена піч, стугонить під боком, забиваючи памороки нескінченними жалями й наріканнями, він потрапляє не в перші, а в другі двері, які не розчиняються, — обставина, що на мить паралізує П'ятачиху, наслідком чого вся її енергія, не знаходячи виходу, зосереджується в горлі, аж Дмитрикові стає моторошно, що П'ятачиха зараз лусне, але вона не лускає, бо ця енергія перекидається їй на голос, від природи не шепіткий, обертаючи його на єрихонську трубу, якою П'ятачиха після хвилевого остовпіння жахкає на весь коридор, мовляв, тепер їй ясно, як білий день: коли тут двері замкнені (і це в таборі, де майже ніде двері не замикаються, нема ж ні в кого скарбів), за ними напевно сховався її Андрійко з Галинкою. Вона, П'ятачиха, давно підозрівала подібну срамоту, її не обдурити, проте вона зараз усе поставить на свої місця!
І, видмухнувши найдовший сніп-полум'я, вона з кулаками кидається на двері, які однак не подаються, хоч як вона в них гатить. Тоді, втямивши, як їй самій їх не подужати, П'ятачиха заходжується термосити Дмитрика, аби він не стояв вершею, а допоміг і натиснув плечем.
Дмитрикові анітрохи не хочеться вдиратися до чужого помешкання, а лякати молодят, якщо вони дійсно там, і поготів; оскільки ж П'ятачиха репетує йому просто в вухо, та ще й у те, яке після одного непередбаченого удару під час перших його операцій, коли він щойно відкрив у собі орґанізаційний хист, працюючи ще без помічників, лишилося надто чутливим на звуки, Дмитрик, мимоволі сахаючися, трохи сильніше, ніж передбачено, натискає на дошки, двері під його дужими раменами обсипаються, і йому в обличчя стукаються ноги, що вмить повертають його до звичної активности, хоч і не зовсім звільняють з-під невидимого сильця, накиненого на нього коровою, яка невідчіпно йде поруч.
Він кидається до ослінчика, що разом із кількома черешнями й камінчиком ріні, ніби після невдалого ворожіння, трохи осторонь валяється на підлозі, відштовхнений останнім виявом волі самогубця, перетинає кишеньковим ножем шнур, на якому висить ще теплий Петро Юхимович Копиленко, кладе його на підлогу й заходжується розтирати бідоласі груди, а тоді, пригадавши, як рятують потопельників, вдмухує йому через рот повітря, перевертає то на спину, то на живіт, трясе й ляпає по обличчю, аби він повернувся до життя, яке ще не встигло остаточно вивітритися з тіла.
Дмитрик так старається, аж йому самому чорно в очах і коле в грудях; він боїться послабити зусилля, аби цим не затримати повернення життєвого струму, що його він ніби вже й промацує в охлялих м'язах Копиленка. І дійсно за якусь мить, на величезну радість Дмитрика, той частинами приходить до себе.
Він спочатку нетямущими, потойбічними очима дивиться на свого рятівника, на притлумлену П'ятачиху, яка, стишившися від несподіванки, впала навколішки й гірко схлипує, аж за серце бере, ніби вона весь свій вік тільки й оплакувала мерців з того часу, як забрали її чоловіка і горе зробило її лютою й пащекуватою, завдяки чому вона вижила і сина виростила, — та П'ятачиха, вгледівши, що Копиленко заворушився, зривається на ноги, обличчя її вмить просихає, і вона починає, не шкодуючи висловів, вичитувати Копиленкові, що порядні люди подібного не чинять, де ж це бачено таке неподобство! — накладати на себе руки, а тоді ще й, бува, ходити по табору привидом, як це вже тиняється, особливо в повню, Остап Марганець, жахаючи своєю появою мешканців, — а їм і так не переливки! — в яких він допитується, чи є правда на світі і коли вона нарешті запанує, але Дмитрик сердито перепиняє П'ятачиху на півслові заувагою, аби вона ліпше свого сина шпетила, а не людину, яка щойно повернулася від праотців, від того П'ятачиха одразу ж пригадує, як вона розшукує Андрійка, а пригадавши, ані трохи не збентежена різким тоном Дмитрика, вимагає, щоб він її супроводжував у подальших пошуках, наче це його обов'язок знайти їй загубленого одинака.
Дмитрик рішуче відмовляється. Тепер у нього є ваговита підстава висмикнутися з її товариства, бо хоч Копиленко й очуняв, не випадає залишати чоловіка, якого тільки но повернули до життя, насамоті, попри те, що Дмитрикові раптом і пригадується, як Копиленко, скільки він його знає, оббивав пороги таборової адміністрації і всім скаржився, вимагаючи окремої кімнати для себе, мовляв, йому бодай на короткий час конче треба усамітнитися й зосередитися, оскільки потім з наслідків його усамітнення й зосередження скористається все людство, на що, звичайно, люди здвигали плечима, розглядаючи його вимогу, як дивакуватість, і лише зовсім недавно (якби Дмитрикові корова не затьмарила пам'яті, він раніше це пригадав би), коли дві великі родини Мартинців і Захарчуків виїхали до Австралії, вволили його бажання, аби відчепитися, бож однак ніхто інший окремою кімнатою не цікавився, воліючи якомога швидше покинути табір, а не усамітнюватися.
Що Копиленка зараз не випадає кидати насамоті, усвідомлює навіть П'ятачиха, на короткий час виведена з рівноваги й розмагнечена його самогубством, а тепер уже знову, ніби то не її спіткала хвилева слабість, зібрана й ще затятіша, яка не втримується (правда, вона це робить досить обережно, аби не накликати халепи, бо вона ж не сліпа, щоб не помітити, як Дмитрик чомусь надто переймається усіма її заввагами про врятованого) й показує за спиною непомітно для Копиленка, — цією делікатністю вона розраховує прихилити Дмитрика на свій
