Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Слухай, вилупку, у суботу зробиш так і так.

Жокей тоді злив усі три заїзди. А потім стрибнув на літак до Маямі — і зник, як від чарів. Та згодом пропав ще дехто. Ті четверо, що зібрали гроші в «Кайманас-парку», з братанами Патлача включно. А я, Гекл і багато інших лишилися ні з чим. Узагалі ні з чим. Я думав, що я з них найдужче розгніваний, та потім побачив, як один братан стиснув пляшку з «Горліксом»[93] так сильно, що та тріснула, і йому довелося накладати шви. У суботу ми всі йдемо додому до Співака: той паршивець має віддати, що нам належить. Але Співак — у турі. Наступного разу, коли ми туди йдем, Співак удома, але до нас доходить звістка, що він уже зустрівся з деким із Джунглів. Нам з Геклом про це ніхто не сказав. Тобто нас знову кинули. Ніхто наче й не помічає, коли ми з Геклом робимо так, що зникає один із їхніх. Але тепер скидається на те, ніби дехто вже починає отримувати гроші й усяке інше, — та нас у цьому на паях нема. Даремно я кажу про це своїй жінці — тільки псую їй настрій. Коли я думаю про тих братанів, що втекли за кордон із грошима, я хочу спалити весь той будинок на Гоуп-роуді. Щоб і пелеху від нього не лишилося.

Коли Джосі Вейлз знаходить мене вперше, він цікавиться, чи вмію я управлятися з волиною. Я сміюся. «Я управляю нею лучче, ніж Джо Грайнд[94] — своїм членом», — кажу я. Тоді він питає, чи не проблема для мене стрельнути одного хлопа. «Не проблема, — кажу, — але стріляю я тільки вавилонських полісменів або людей, які мене найобують. Стрельнув уже трьох і не зупинюся, поки не стрельну в десятьох». Він цікавиться, чому саме десяток, а я кажу: «Бо десять — число, яке навіть Бог вважав би поважним». Він каже: «Ну, тоді дуже скоро я годуватиму тебе фараонами, як змію — щурами». А я йому кажу, що мені болить нога, ще відтоді як сидів у буцегарні, вже з рік як болить. А його друг Віпер каже: «Це можна вилікувати прям’ зараз». Після того першого разу я так швидко прилип до кокаїну, що згодом став вимолювати його мало не як дівчисько. А біль минув, минув, як це буває, коли курнеш трохи «трави». Однак «травичка» мене гальмує. А кокаїн — дає розгін. І я кажу: «Стій-стій, це все якось надто добре. Ти даєш мені білий порошок, волину та гроші — за те, щоб я вбив людей, яких і сам не проти пришити, до того ж задарма? Сьогодні що, перше квітня?». А Джосі Вейлз мені: «Ні, братику. Те, що ми колись заллємо Кінгстон кров’ю фараонів, — це точно. Але спершу я хочу крові ще декого».

Ось це я й хочу сказати перед тим, як письменник скаже це за мене. Коли біль був таким сильним, що мені могла зарадити лише міцна «трава», єдине, що допомагало мені крім цього — Співак. На радіо його чогось не крутять. Дівка, яка за мною наглядає, дала мені касету. Музика не те щоб знімає біль, але коли вона грає, я перестаю волочитися за своїм болем — мене затягує ритм. І коли Джосі Вейлз минулої ночі повідомив, кого він бажає моїми руками застрелити, я приперся додому й почав блювати. Вранці я прокидаюся з думкою, що це був, мабуть, дурний і страшний сон, але під дверима знаходжу записку: ми з Джосі маємо зустрітися в старому вагончику біля моря. Це мене злить і мучить, — бо ж ми ніколи з ним не домовилися б, якби я знав, що він хоче пришити Співака. Це пече мені мозок гірше, ніж будь-що раніше. І ось тепер я не сплю, а лежу в кімнаті з широко розплющеними очима і слухаю, як моя дівка хропе уві сні.

Коли сходить місяць і його промінь крізь віконце розтинає мені груди, я знаю: Бог іде судити мене. Ніхто з тих, хто вбиває фараонів, не йде до пекла, але вбити Співака — це геть інше. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що Співак — лицемір, заграє з обома сторонами, тримає всіх за ідіотів. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені про його, Джосі, великі плани і про те, що нам давно час перестати бути шістками в гето для білого чоловіка, який живе на околиці та якому до виборів на нас наплювати. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що Співак — шістка ННП, яка згинається перед прем’єр-міністром. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що я повинен, один за одним, пришити ще трьох (їхні імена мені до сраки). Я даю Джосі розказати мені, що нас підтримають братани. Цей Джосі теж живе в будинку, як гладкий домашній щур, прагнучи — до знемоги — того, щоб я, і тільки я, показав йому, що з хлопцем із Джунглів краще не жартувати. Коли наближається ранок, я все ще не сплю, і лиш це мене тримає. Досить. Я хочу запхати дуло в дупу Джосі й впердолити йому кулю.

Я мовчки сиджу на ліжку, а моя дівуля в цей час бурчить, що в домі нема чого їсти, і має намір піти, бо, якщо ННП виграє знову, вона не зможе знайти гарної роботи. Я чекаю, коли вона піде, потім натягую штани й теж виходжу. Під колонкою після отого випадку з фараонами я не миюся. Сонце ще не зійшло, і навколо все яскраве, зелене й прохолодне. Я босоніж іду вздовж вулички: повз цинкований паркан, далі повз дощаний паркан і цинкований дах, притиснутий камінням, шлакоблоками та всіляким непотребом. Ті, хто має роботу, і ті, хто її шукає, вже пішли, лишилися ті, хто знайти її не може, бо ця частина міста — за ЛПЯ, а при владі — ННП. Я йду собі далі. Коли я доходжу до краю Джунглів, сонце вже майже в зеніті і з чийогось радіо лунає музика. Диско. Я чую легке поскрипування: біля колонки, на своєму задньому дворі, пере жінка, возячи ганчір’ям по пральній дошці. Відчуття таке, ніби я нікого не знаю або