Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

маючи на меті якимось чином знищити всіх людей типу тих, які позвали мене на зустріч. Я вдаю, що Папа Ло не встиг минулого разу розказать мені, як він у Джунглях пришив хлопа й пошкодував, коли дізнався, що той був з випускного класу. І ось я кажу політиканам і американцям: «Звісно, щоб довести, що я — дон над усіма донами, я беруся зробити те, що треба зробити». А один з них каже: «Дозвольте сказати прямо: уряд Сполучених Штатів жодним чином не підтримує будь-якої протизаконної чи підривної діяльності на суверенних територіях сусідніх країн». Поводяться так, ніби я не знаю, що вони вже затівають обман і шукають, з ким би з моїх підручних зустрітися наодинці — як Нікодемус уночі — і наказати йому розправитися зі мною відразу ж, як я виконаю завдання. І от я чекаю тут Віпера — обговорити те, про що можемо говорити ті’ки ми з ним, бо завтра я думаю за декого взятися. Із завтрашнього дня я думаю взятися за світ.

Ніна Берджесс

імнадцять автобусів. Десять мінібусів, серед яких один з емблемою «Ревлон Флекс», що проїхав двічі. Двадцять одне таксі. Триста шістдесят шість автомобілів, здається. І хоч би раз він вийшов зі свого будинку. Жодного разу, навіть щоб дихнути повітрям, подивитися, чи справно несуть свою службу охоронці. Або хоча б сказати сонцю: «Пізніше, брате, не до тебе: ти ж бачиш, я серйозно зайнятий». Ближче до вечора знову під’їхав той тип на лаймово-зеленому скутері — і його знову послали, але цього разу він зліз і говорив з чоловіком на вході впродовж двох хвилин сімнадцяти секунд. Я зафіксувала час. Годинник Денні все ще працює, попри те що якось, заскочивши перекусити в «Терранову», я натрапила на свою колишню однокласницю, — цицьки обвислі, як у втомленої кози, та все така ж пихата сука, — і вона мені повідомила, що «Таймекс» — саме той годинник, «який мій тато минулого тижня подарував Гортензії за п’ятнадцять років бездоганної роботи хатньою робітницею». Тобто сука назвала мене злидаркою. Мені хотілося їй сказати: «Яке, мабуть, щастя бути заміжньою: можна не перейматися своєю зовнішністю», — але замість цього я з посмішкою вимовила: «Сподіваюся, твій малий уміє плавати, — я щойно бачила, як він біжить до басейну».

Прикро, що не винайшли ще телефонів, які можна носити з собою, інакше б я подзвонила Кіммі й запитала, чи відвідала вона вже своїх бідних матір та батька і як нам бути з від’їздом з цієї країни, поки тут не сталося чогось ще гіршого. Знаючи Кіммі, я була майже певна: якщо до батьків вона зрештою і заявиться, то не інакше як у якійсь футболці з написом «Університет Ганджі» та джинсах з вирізом ззаду; маму називатиме «сестричкою», а батька втішатиме тим, що, мовляв, у всьому винна наша вавилонська шитстема[79], а тому й злитися треба не на отих злочинців, а перш за все на шитстему, яка їх до цього довела. Бо ж саме про це всі їхні балачки на збірному місці, званому «Дванадцять племен»[80], у засміченому районі Вест-Кінгс-Гаус, неподалік резиденції представника Королеви. У питаннях сарказму мені не завадило б потренуватися. Можливо, я снобка, але принаймні не лицемірка, що плаває колами (бо ж мені, бачте, нібито нема чим більше зайнятися після того, як моя заповітна мрія переспати з Че Геварою і завагітніти від нього зруйнувалася). Не зависаю я і у Вест-Кінгс-Гаусі, із синочками багатіїв, що нині хизуються немитими патлами, а своєю пихою дістають батьків, знаючи наперед, що через рік-два очолять їхні корабельні компанії й одружаться з якимись сирійськими суками, що тільки-но здобули титул «Міс Ямайка».

Машини: триста шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят... Сімдесят одна, сімдесят дві... Мені час додому. Але я все ще тут, на вулиці, і чекаю його. У вас коли-небудь буває відчуття, що дім — це єдине місце, куди ви не можете повернутися? Ось ви вранці встаєте з ліжка, вмиваєтеся-зачісуєтеся й обіцяєте собі: коли я сюди повернуся, то буду вже іншою жінкою, в новому місці. І тепер ви не можете повернутися, бо дім чекає від вас чогось із обіцяного.

Зупиняється автобус. Я махаю водієві — мовляв, їдь собі, я не сідаю. Але автобус усе стоїть, чекаючи на мене. Тоді я відступаю на крок і дивлюся уздовж дороги, вдаючи, що не помічаю, як пасажири в автобусі лаються: мовляв, їм усім край треба по домівках, годувати своїх малят, а та бісова дівка все не сідає. Я відходжу доволі далеко, так, щоб автобус таки нарешті від’їхав, а повертаюся на зупинку тоді, коли вже осідає хмара пилу від коліс.

Через дорогу до мене докочуються басові звуки. Схоже, в нього весь день грає одна пісня. Звучить як ще одна композиція про мене; але по Ямайці тепер розкидано, напевно, десятків зо три жінок, а по світу — щонайменше тисяч дві, які думають те ж саме, чуючи цю пісню через радіо. Хоча «Опівнічні рейвери» — це точно про мене. Коли-небудь я розповім про це Кіммі, і вона зрозуміє, безумовно зрозуміє: те, що вона гарненька, ще не означає, що їй діставатиметься все на світі... Несподівано біля воріт я помічаю поліційний автомобіль із синьою смугою. Навіть не завважила, коли він під’їхав. Ямайська поліція зазвичай не вимикає сирен, розганяючи машини з дороги лише для того, щоб швидше дістатися до «Кей-Еф-Сі»[81], куди вони їздять за сендвічами. Я з поліцією не мала справ ніколи. Втім, був один виняток.

Якось я їхала 83-м автобусом у Спеніш-Таун[82] на співбесіду; був 1976-й рік, тож роботу доводилося шукати скрізь, і я натрапила на компанію «Боксит». Аж раптом нам сигналять відразу три поліційні машини — дають команду водієві зупинитися. «Гей! Гахтобус нумер вісьмдесят три, стій! Гусім з гахтобуса вийти! Зара’ же!» — вигукує фараон. Прямо посеред шосе. Невеликий такий відрізок дороги, з болітцями обабіч, і всім доводиться виходити ланцюжком. Більшість жінок почали говорити, що поспішають на роботу, більшість чоловіків стояли мовчки, бо стріляти поліція не поспішає тільки в жінок. «Пробірка документів, — каже фараон. — Імена і всяке таке».

— А ви у нас хто, солоденька?

— Перепрошую?

— Ви, на високих підборах. Ім’я?

— Берджесс, Ніна Берджесс.

— А я — Бонд, Джеймс Бонд. Ви часом у кіні не знімаєтесь? А