Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

в морозному повітрі. Тоді він встане і, незграбно послизаючись, спуститься з купи заледенілого щебеню. Обходячи списану адресами стіну, він не побачить на ній ні адрес, ні номерів телефонів. Вона виявиться брудно-білою, і на ній будуть зображені різноколірні спіралі, трикутники, сонця й місяці... І дивовижні потвори, які пасуться під ними. Незграбні, гострозубі, з ногами різної довжини, з хвостами, що стирчать, наче палиці...

Сфінкс обережно наблизиться до них. Йому краще, ніж будь-кому іншому, відомо, де саме була та стіна, одначе вона виявиться тут. З усіма істотами, котрі її населяють. Тут будуть вовк із зубами-пилами, які не вміщаються у нього в пащі, жовтий жираф, подібний на підйомний кран, зебра, яка нагадує верблюда, плямистий гоблін, динозавр... Мерхла порожниста чайка... Придивившись, він побачить, що серед добре знайомих зображень затесалися інші, так само добре знайомі, але які ніколи не опинялися поряд, — білий бик на тонких ногах, дракон із блакитним камінчиком замість ока... І ще інші знайомі зображення, але яких не малювали ніколи й ніде, — ще один дракон, вогнисто-червоний, і рибка з прив’язаним до хвоста дзвоником... Дзвоник виявиться справжнім.

Сфінкс відірве його від намальованого риб’ячого хвоста і заховає в кишеню куртки. Потім притиснеться чолом до стіни. Постоїть так якийсь час, вслухаючись у навколишню тишу, поки не стане цілком безгомінно, бо піде сніг. Він вивержеться відразу, валитиме великими, суцільними, лапатими пелехами, і засліпленому ними Сфінксові доведеться довго блукати серед руїн у пошуках лазу в огорожі, який вивів би його назовні.

Дорогою до гуртожитку — трясучись в автобусі, бредучи засніженими вулицями — він думатиме про захований у кишені дзвоник, змагаючись із бажанням витягнути його та впевнитися, що він таки дійсно існує. Відчувши укол чогось гострого, він зупиниться і з подивом витягне з іншої кишені довге біле перо, яке неможливо буде заховати назад, не пошкодивши, і залишиться тільки встромити його у в’язану шапку, сподіваючись, що це виглядає не надто безглуздо.

На сходах він зустріне сусідку, похмуру дівчину в окулярах, яка попередить, що на нього чекають.

«Дрібна така дівчинка, з розкішним волоссям», — скаже сусідка, пильно розглядаючи перо у нього над вухом. Звичайно, вона страшенно здивується, коли відлюдькуватий самітник-­нечіпака-з-протезами раптом накинеться на неї та розцілує просто на сходах, наче якийсь п’яний псих. «А в шапці перо! — підкреслюватиме вона щоразу, розповідаючи про це. — Ніс червоний, очі шалені, а в шапці — здоровезне перо!» Вона ніколи не зізнається, що в ту мить цей сусід по поверху здався їй найпрекраснішою людиною на світі.

Голоси з зовнішності

Куряка

Мене все ще іноді розпитують про ті події. Зараз, звичайно, рідше, ніж двадцять або п’ятнадцять років тому. Все ж багато хто пам’ятає. Навіть дивно, наскільки багато хто. Пам’ятають про мою причетність до тієї історії, про те, що це нібито якось позначилося на моїй психіці та на моїх картинах.

Після випуску я зустрічав багато колишніх мешканців Дому. Дехто непогано влаштувався, інші ледве викручуються, напевно, є й такі, кому зовсім непереливки, але їх навряд чи зустрінеш на власній виставці, тож я навіть не можу переконано стверджувати, що вони існують. Із тих, котрі залишилися в місті, я знаю шістьох, які регулярно зустрічаються й поринають у спогади, але мене до їхньої компанії ніколи не тягнуло. Серед них немає тих, кого я по-справжньому хотів би бачити. Я взагалі мало з ким зустрічаюся, крім Чорного.

Свого часу я збирав нотатки про Сплячих, а потім перестав. Надто це було важко — думати про них, уявляти їх. Легше мати справу з живими або зі справді мерт­вими.

Кінь

Ні, ніхто з нас не їздив їх провідувати. Бо який у тому сенс? Навіть Рудий цього не робив. Спочатку не їздили, бо ми від усіх ховалися, а потім зав­жди було надто багато справ. Та й не хотілося, щиро кажучи. Ми знали про них, де хто, і так далі, але щоб їздити туди — такого не було.

Чорний

Чесно? Мені нема діла до Сплячих. Я навіть не стану вдавати, наче побиваюся за ними. То був їхній вибір і їхнє рішення, і менш за все я налаштований тягатися до них із букетами хризантем та розводити навколо небіжчиків сентименти. Бо вони небіжчики, якщо дивитися правді в очі. Живі трупи, яким начхати на будь-які знаки уваги з мого боку. То заради чого ламати комедію?

Рудий

Я іноді відвідую їх. Звичайно, без квітів. Чому б і ні? У мене навіть є спеціальний дозвіл. Раніше я цього не робив, бо не хотів, щоб через мене вийшли на решту, адже за «сонями» велося постійне спостереження. Але тепер, коли всім на них начхати, я роблю це з задоволенням. І ніякої патології в цьому не бачу. Нічого страшного в них нема. Вони не всихають, не зіщулюються, вони взагалі не схожі на трупи. До того ж зав­жди цікаво наві­датися до старих друзів. Хлопцям я про це не розповідаю. Вони можуть вирішити, що зобов’язані мене супроводжувати, або почнуть картати себе через те, що їм цього робити не хочеться. Усе це ні до чого.

Куряка

Лері та Спиця живуть у передмісті. Він співвласник авторемонтної майстерні, де колись починав як помічник, вона — домогосподарка. У них двоє дітей, старша дочка недавно вийшла заміж. Я був на весіллі, подарував молодятам картину. Правда, не свою. Мої рідко кому подобаються. Весело було спостерігати за личком нареченої, поки мій подарунок розгортали, й бачити полегшення, яке відбилося на ньому, коли пакунок нарешті розгорнули.

Ми з Лері ніколи не розмовляємо ні про Сплячих, ні про зниклих. Ми до краю компетентно й дуже дружньо мовчимо на ці теми, коли зустрічаємося. Зате часто говоримо про інших співзовнішників, і він зав­жди має про що мені розповісти, бо Лері в міру своїх сил намагається не втрачати їх з поля зору. Вони з Конем, як і раніше, дуже близькі, хоча Кінь так і залишився в общині (секті, якщо казати відверто), яку заснували ті, котрі виїхали в автобусі, та Долучені. Добиратися туди — мука, одначе Лері здійснює цей подвиг щомісяця. «В ім’я дружби», — ось як він каже.

Спиця

Я ніколи не була проти старих друзів. Ніколи не забороняла чоловікові ні з ким бачитися. Просто на нього дуже діють такі зустрічі. Він потім тижнями ходить сам не свій, ніби захворів або ніби щось трапилося. А я — мати, я повинна думати про дітей. Мені зовсім не хочеться, щоби про них говорили, що їхній батько жив у тому самому місці... Ну, ви розумієте, про що я. Я сама звідти й зовсім цього не соромлюся, але не вважаю, що про такі речі треба говорити зі сторонніми. Ніхто не скаже, ніби я не така, як усі, я звичайна жінка, а це саме те, чого потребують діти, — звичайні, нормальні батьки. А щодо общини... Це не те місце, куди я стала б навідуватися, якщо когось цікавить моя думка. І не ті люди, з якими стала би спілкуватися.

Гібрид

Та заради бога, нікого ми не чіпали! Просто Рудий вирішив, що треба