Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Хто? Він? — шоковано перепитую я. — Його за таке хвалити? Ось його?

Рудий дивиться на мене якось дивно. І питає, справді я дурень, чи прикидаюся.

А що відповіси, коли тобі відверто грубіянять? Я, звичайно, відразу пішов звідти.

Рудий

Після того, як усіх бандитів уклали спати, Кінь зліз з телефону, а я перестав нервуватися, уявляючи рахунок від телефонної компанії, який надійде після його задушевної балаканини з Лері, словом, коли все стихло, й ми зі Сфінксом залишилися на веранді самі, я запитав його, де він відкопав цього хлопчиська.

— Там, де його більше нема, — у найкращих традиціях четвертої відповів Сфінкс.

— Дякую за вичерпну відповідь, — сказав я йому. — Кому ти цим щось доводиш, хотілося б знати?

Ми пили сидр, закинувши ноги на поручні веранди й не запалюючи світла, щоб не налетіло всілякої живності.

— Усього лише хочу виправити деякі помилки однієї хорошої людини, — пояснив він.

Прозвучало це... нормально. Як щось звичайне, чим усім нам час від часу не завадило б займатися. Потім він сказав, що я зробив би те ж саме. Якби мені дали шанс.

Я багато чого уявив, ну, після цих його слів. Запросто. У мене чотири дочки — три з них руді, і я знаю, котру з них люблю трохи сильніше та за що, хоча подібність радше уявна. Я сказав:

— Можливо. Це зовсім інше.

Він знизав плечима. У темноті не розгледиш, але мені здалося, що він посміхається.

— Кожному своє, — сказав він.

— Ага, — погодився я. — Але не в кожного такі зв’язки.

Сфінкс сіпнувся й розплескав свій сидр.

— Тихіше! — сказав я. — Я нікому не дорікаю. Це банальна заздрість. Дуже поширене явище.

Ми трохи помовчали, допили все, що залишалося в пляшках, і мене потягнуло на похмурі пророцтва.

— Ти з цим хлопцем іще наплачешся, — попередив я.

— Знаю, — сказав він. — Я це знаю. Просто хочеться, щоб він полюбив цей світ. Бодай трохи. Наскільки це буде в моїх силах.

Може, це було жорстоко, тому що він уже нічого не міг змінити, навіть якби захотів, але я сказав:

— Він полюбить тебе. Тільки тебе. І ти для нього будеш цілим чортовим світом.

Він так довго мовчав, що я зрозумів: він і сам цього боїться. Але він упертий, і зрозуміло було, що він не відступиться. Життя не пошкодує, щоб довести щось своє декому, хто про це навіть не дізнається. Смішно...

Я не став питати, що у хлопчиська за висипка, хоча зрозуміло було, що це таке. Це Дім позначив його, втрачаючи. Заздалегідь. Іще до того, як йому довелося туди потрапити. Але я не став про це говорити.

— Добре. Успіху тобі, — промовив я замість цього. — Якщо надумаєш, залишайся. У нас тут багато дітей. Усі шалені. Один маленький перевертень погоди не зробить.

Уранці вони виїхали. Я дивився, як вони йдуть до машини, і, чесне слово, не знав, кого з них більше шкодую. Напевно, все-таки Сфінкса. Він зав­жди брався за непосильні завдання. І не зав­жди вони йому виявлялися по зубах.

Чорний 

Усе це така нісенітниця, що буквально зло бере слухати. Я доросла людина, я давно вийшов з того віку, коли мріють проїхатися машиною часу й привезти собі маленького динозаврика, щоб він жив-поживав під ліжком. І я не вважаю, що якщо в когось скособочені мізки або викривлене почуття гумору, то інші повинні йому підігравати. Не знаю, звідки Сфінкс узяв того хлопчиська, і знати не хочу. Хіба мало на світі сліпих сиріт, яких можна всиновити? Хіба мало серед них худих світло­оких брюнетів? Може, це навіть дитина Сліпого. Адже ніхто не знає, де він та що з ним. Він міг настругати з десяток таких сліпачків. А от стати пристойним батьком — навряд.

Про Сфінкса можу сказати тільки, що він людина, яка будь-яку дурню роздує в подію вселенського масштабу. У що-небудь загадкове та ідіотське. Він і дитиною був таким. Знаходив якусь гидоту, й відразу — «о, прибульці залишили!».

Не здивуюся, якщо з’ясується, що він цього свого хлопчиська просто в кого-небудь украв. Цілком у його дусі. Він навіть чужого батька примудрився вкрасти, а це набагато важче.

Батько Куряки

Чув я ці розмови. Звичайно, все воно вигадки. Вони там, у себе в общині, доволі містично налаштовані хлопці. А щодо того, що Сфінкс сам розпустив ці чутки, — ну просто вибачте... Ніяких чуток він не розпускав. Просто батьки хлопця доручили йому дитину на літо, а потім чи то дитина до нього прив’язалася, чи то батькам так здалося зручнішим, але вони його наразі не забирають. Завжди ж легше, коли такими дітьми займається фахівець. Про усиновлення — нісенітниця, не так-то просто в наш час усиновити когось, тим більше такому, як Сфінкс. Тему кіднепінгу я взагалі обговорювати не збираюся.

Ерік сказав, що хлопчина зовсім не подібний на того, за кого його мають. «Нічого спільного», — так він сказав. І я, звичайно ж, йому вірю.

Куряка

Я мало з ким бачуся. У мене багато питань, але я ніколи нікому їх не поставлю. Іноді мені здається, що Чорний знає відповіді, але щоразу, коли я вже готовий його про щось запитати, він дивиться спідлоба й так поквапливо міняє тему, що я не наважуюся його турбувати. Його вразливість лякає. Я не хотів би позбавляти його захисного панцира, що його він так тяжко наростив — і який так ретельно оберігає.

Ще менше хочеться про щось питати у Сфінкса. У випадку з ним мене лякає можливість отримати відповіді. Між нами все й так надто хистке. Я люблю його, але мені ніколи не вдасться змиритися з тим, що в нього була можливість вибору. Якої не було в мене. І як би дружньо він не тримався, його світ зав­жди буде іншим. Не зовсім тим, у якому живемо ми з Чорним. І ми йому цього ніколи не пробачимо.

Щасливий хлопчик

У кімнаті, названій Мотлохівнею, рано-вранці прокинувся семирічний хлопчик. Прокинувся, як йому здалося, тому що побачив поганий сон. Він лежав, примружившись, намагаючись пригадати, що ж йому наснилося таке огидне, але сон вислизав, не даючи впіймати себе, поки хлопчикові не набридло за ним ганятися.

Розплющивши очі, він здивувався раптовій зміні настрою. Вранці він бував похмурий і дратівливий. Але тільки не сьогодні. Цей ранок здався йому чудовим. Він з незбагненним захватом огледів спальню. Сусідів по кімнаті, які запорпалися в подушки, дитячі малюнки на стінах, рожеве небо у відчинених вікнах, і насамкінець, солодко завмерши, — голову брата, яка лежала на краю його подушки. Майже точну копію його власної. Хлопчик знав, що цей пречудовий настрій скоро мине, і, сподіваючись ще хоч на мить у ньому затриматися, розштовхав сплячого брата.

Той розплющив очі. Круглі й опуклі, які не закривалися повністю навіть уві сні. Смуж­ка між віями, яка поблискувала, так наче він тільки прикидається сплячим, дратувала всіх, окрім брата, який мав ту ж таки особливість.

— Що? —