Знедолені - Віктор Гюго

— Ви мерзотник! Ви брехун, наклепник і бандит! Ви хотіли звинуватити людину, а ви виправдали її! Бо це ви — злодій і вбивця! Я бачив вас, Тенардьє-Жондрет у тій норі на Госпітальному бульварі. Я знаю досить, щоб запровадити вас на каторгу або й далі! Ось вам тисяча франків, тримайте, негіднику!

І він пожбурив Тенардьє в обличчя тисячофранковий білет.

— А, Жондрет-Тенардьє, підлий пройдисвіте! Хай це буде для вас наукою, щоб знали, як копирсатись у чужому смітті! Беріть ще п’ятсот франків і забирайтеся звідси! Вас рятує Ватерлоо.

— Ватерлоо? — пробурчав Тенардьє, запихаючи до кишені гроші.

— Так, душогубе! Ви врятували життя полковникові…

— Генералові! — заперечив Тенардьє, скинувши голову.

— Полковникові! — сердито вигукнув Маріус. — За генерала я не дав би вам і ліара. А зараз геть звідси! Ось вам ще три тисячі франків. Завтра ж виїдете з дочкою до Америки. Бо ваша дружина померла, бридкий обманщику! Я простежу за вашим від’їздом, бандите, і дам вам на дорогу ще двадцять тисяч франків. Забирайтесь якнайдалі, хай вас повісять десь-інде!

— Я вічно дякуватиму вам, пане барон, — відповів Тенардьє, кланяючись до землі.

І він вийшов, нічого не розуміючи, приголомшений цією несподіваною грозою, що обсипала його банковими білетами.

Покінчімо тут-таки з цим чоловіком. Через два дні після описаних подій він виїхав під вигаданим прізвищем до Америки з дочкою Азельмою, маючи при собі чек на двадцять тисяч франків, виписаний в один із банків Нью-Йорка. Підлість Тенардьє була невиліковною, в Америці він лишився вірний собі. Погана людина навіть добро обертає на зло. На Маріусові гроші Тенардьє став работорговцем.

Тільки-но Тенардьє вийшов, Маріус кинувся в сад, де досі прогулювалася Козетта.

— Козетто! Козетто! Їдьмо зараз же! Баску, знайдіть фіакр! О Господи! Це ж він урятував мені життя! Не гаймо жодної хвилини!

Козетта подумала, що він збожеволів, але скорилася.

Маріус задихався і притискав руку до грудей, щоб стримати серцебиття. Він ходив туди-сюди сягнистими кроками, він обіймав Козетту.

— О, Козетто! Який же я негідник! — повторював він.

У Маріуса паморочилась голова. Він починав бачити в Жані Вальжані людину високої й трагічної душі. Каторжник перетворився на Христа. Маріус був засліплений цим чудесним перевтіленням.

Через мить фіакр уже стояв біля воріт.

Маріус допоміг сісти в екіпаж Козетті й швидко сів сам.

— Скоріше! — крикнув він візникові. — Вулиця Озброєної людини, номер сім!

Фіакр покотив.

— О, яке щастя! — вигукнула Козетта. — Вулиця Озброєної людини! Я не наважувалася казати тобі про неї. Ми їдемо до добродія Жана.

— До твого батька, Козетто! Він тепер більше, ніж будь-коли, твій батько. Я про все здогадуюся. Ти тоді так і не отримала листа, якого я надіслав із Гаврошем. Той лист потрапив йому до рук. Козетто, він прийшов на барикаду, щоб урятувати мене. А мимохідь урятував від смерті й Жавера. Це його покликання — бути для всіх янголом-охоронцем. Він витяг мене з безодні й віддав тобі. Він ніс мене на спині по тій жахливій клоаці. Яке ж я невдячне страховище! Він був твоїм провидінням, Козетто, а потім став і моїм. Уяви собі, там була жахлива трясовина, він сто разів міг утопитися в ній. Потонути в грязюці! А він переніс мене через неї. Ми тепер заберемо його до себе, хоче він цього чи не хоче, він ніколи вже не розлучиться з нами. Аби тільки застати його вдома! Я молитимуся на нього до кінця своїх днів. Авжеж, Козетто, так воно й було. Мого листа Гаврош передав йому. Тепер усе з’ясувалося. Ти зрозуміла?

Козетта не зрозуміла жодного слова.

— Ти маєш рацію, — сказала вона.

Екіпаж котив уперед.

4. Ніч, за якою займається світанок

Почувши стук у двері, Жан Вальжан обернувся.

— Увійдіть, — сказав він слабким голосом.

Двері відчинилися. Увійшли Козетта й Маріус. Козетта кинулась у кімнату. Маріус став на порозі, прихилившись до одвірка.

— Козетто! — промовив Жан Вальжан і, випроставшись у кріслі, простяг їй назустріч тремтячі руки, розгублений, смертельно блідий, з безмежною радістю в погляді.

Козетта, задихаючись від хвилювання, впала йому на груди.

— Тату! — вигукнула вона.

Жан Вальжан, глибоко зворушений, белькотів:

— Козетта! Вона! Це ви, баронесо! Це ти! О Господи! — І відчувши Козеттині обійми, закричав: — Ти прийшла! Ти тут! Значить, ти прощаєш мене!

Маріус, опустивши повіки, щоб стримати сльози, ступив крок уперед і прошепотів крізь зсудомлені від здушених ридань губи:

— Батьку мій!

— Ви теж прощаєте мене! — сказав Жан Вальжан. Маріус не здобувся на слово, і Жан Вальжан додав: — Дякую.

Козетта зірвала із себе шаль і кинула капелюшок на ліжко.

— Це мені заважає, — сказала вона.

І, вмостившися старому на коліна, ніжно відгорнула сиве волосся й поцілувала його в чоло.

Жан Вальжан, геть розгублений, не чинив опору…

Розуміючи лиш дуже невиразно, що відбувається, Козетта посилила свої ласки, мовби бажаючи спокутувати Маріусову провину.

Жан Вальжан шепотів:

— Який я був дурний! Я думав, що вже не побачу її. У ту мить, коли ви входили, я казав собі: «Всьому кінець. Ось її платтячко, а я, нещасний, ніколи більш не побачу Козетти». Ну хіба не йолоп! До чого ж люди сліпі! Вони забувають про милосердя Боже. А милосердний Господь каже: «Ти думаєш, усі тебе покинули, бідолахо? Ні, ні, так не годиться. Ось пошлю я тобі янгола-розрадника». І янгол з’являється, і бідолаха впізнає свою маленьку Козетту. Ох, який я був нещасливий!

На мить йому відібрало мову, потім він знову заговорив:

— Мені справді треба було бачити Козетту, хоч вряди-годи. Але я відчував, що я зайвий, і переконував себе: ти там не потрібен, лишайся у своєму закутні, ти не маєш права набридати їм вічно. Слава Богу, я знову бачу Козетту. Пане Понмерсі, дозвольте я казатиму їй «ти». Це вже ненадовго.

А Козетта дорікала йому:

— Як погано з вашого боку, що ви нас покинули! Де ви пропадали? Я посилала Ніколетту, і їй щоразу казали: «Він кудись поїхав». Ви давно повернулися? Чому нас не повідомили? А знаєте, ви дуже змінилися. Як вам не соромно, тату? Ви хворіли, а ми й не знали. Маріусе, помацай, яка в нього холодна рука!

— То ви прощаєте мене, пане Понмерсі? — повторив Жан Вальжан.

Тут усі почуття, які переповнювали Маріусове серце, вихопилися назовні, й він вигукнув:

— Козетто, ти чуєш? Він просить пробачення! А ти знаєш, чим він завинив переді мною? Урятував мене від смерті. І навіть більше. Він подарував мені тебе. А врятувавши мене й подарувавши мені тебе, Козетто, він приніс себе