Знедолені - Віктор Гюго

— Кажіть.

— Його звуть Жан Вальжан.

— Я знаю.

— Так само задарма я скажу вам, хто він такий.

— Кажіть.

— Колишній каторжник.

— Я знаю.

— Знаєте, бо я мав честь щойно вам це повідомити.

— Ні. Я знав і раніше.

Холодний і впевнений тон Маріуса, його уривчасті «я знаю» пробудили в незнайомці глухий гнів. Він крадькома метнув у співрозмовника лютий погляд. Та хоч який він був блискавичний, Маріус помітив його й упізнав; такий погляд неможливо не впізнати, побачивши бодай один раз. Приховати цей пекельний зблиск підлої душі не зможуть навіть окуляри.

— Не смію заперечувати панові барону, — мовив незнайомець, зітхнувши. — В усякому разі ви переконалися, що я добре обізнаний. І те, що я хочу розкрити вам зараз, відомо тільки мені. Це стосується багатства пані баронеси. Йдеться про таємницю надзвичайної ваги. Вона продається. Ви перший, кому я пропоную її. Зовсім дешево. За двадцять тисяч франків.

— Ця таємниця відома мені, як і всі інші, — сказав Маріус.

Співрозмовник визнав за необхідне трохи знизити ціну.

— Пане барон, викладіть десять тисяч, і я вам її відкрию.

— Повторюю, вам нема чого мені повідомити. Я знаю, що ви хочете сказати.

В очах незнайомця знову спалахнув вогонь.

— Треба ж мені пообідати сьогодні! Це страшна таємниця, повірте. Пане барон, я вам її розкрию. Дайте мені двадцять франків.

Маріус подивився на нього проникливим поглядом.

— Я знаю вашу страшну таємницю. І знаю, як вас звуть.

— Це не важко, пане барон. Я мав честь підписатися під листом. Мене звуть Тенар.

— …дьє.

— Що таке?

— Тенардьє.

— Це ви про кого?

— Ви також робітник Жондрет, — провадив Маріус, — актор Фабанту, поет Жанфло, іспанець дон Альварес і тітка Балізар.

— Тітка? До чого тут тітка?

– І ви держали шинок у Монфермеї.

— Шинок? Ніколи.

— А я запевняю, що ви Тенардьє і що ви мерзотник. Беріть!

Маріус вихопив із кишені банковий білет і пожбурив співрозмовникові в обличчя.

— Дякую! Пробачте! П’ятсот франків! Пане барон!

Розгублений, низько кланяючись, гість підхопив білет.

— П’ятсот франків! — повторив він, не вірячи власним очам. І затинаючись, пробурмотів: — Оце шмат!

— Ну що ж! — раптом вигукнув він. — Скиньмо машкару!

І зі спритністю мавпи відгорнув з лоба волосся, зірвав окуляри, витяг із носа й миттю сховав кудись дві трубочки з пер — читач уже ознайомився з ними в іншому місці цієї книжки.

Очі його заблищали, змережаний огидними зморшками лоб розгладився, ніс витягся і став гострим, як дзьоб: знову проступили жорстокі й хитрі риси хижака.

— Пан барон не помилився. Я Тенардьє, — сказав гість різким голосом, без найменшої гугнявості.

І випростав згорблену спину.

Тенардьє — а це, звичайно, був він — не міг отямитися від розгубленості. Він прийшов сюди здивувати, а здивували його самого — та ще й дали за приниження п’ятсот франків. Він уперше в житті бачив цього барона Понмерсі, а той упізнав його, причому перевдягненого. Читач пам’ятає, що хоч Тенардьє і був колись сусідом Маріуса, проте він ніколи його не бачив, що в Парижі трапляється не так уже й рідко. Він просто чув краєм вуха, як дочки згадували про бідного юнака, що жив у їхньому домі, й написав Маріусові відомого нам листа, не знаючи його в обличчя. Тенардьє навіть уявити собі не міг, що між Маріусом і бароном Понмерсі існує якийсь зв’язок.

Що ж до прізвища Понмерсі, то на полі битви під Ватерлоо, як ми пам’ятаємо, він розчув лише два останні склади — «мерсі», слово подяки, нічогісінько не вартої в його очах.

А втім, за допомогою дочки Азельми, що стала стежити за молодим подружжям з дня весілля, а також завдяки власним розшукам, Тенардьє пощастило дещо розплутати. Переходячи від висновку до висновку, він зрештою здогадався, хто був чоловік, зустрінутий ним одного дня в Головній клоаці. Від чоловіка Тенардьє досить легко дістався до імені. Він з’ясував, що баронеса Понмерсі — це Козетта. Але тут він вирішив діяти обережно. Зрештою, він сам до пуття не знав, хто така Козетта, хоч і припускав, що вона не має законного батька. Та яка йому користь говорити про це? Щоб заплатили за мовчанку? Ні, він має дещо краще на продаж. А прийти до барона Понмерсі й, не маючи достатніх доказів, сказати: «Ваша дружина не має законного батька», — означало лиш наразитися на копняк під зад.

Як на Тенардьє, його розмова з Маріусом ще й не почалася. Правда, йому доводилося відступити, змінити стратегію; але він досі не повідомив нічого істотного, а п’ятсот франків уже лежали в кишені. Блискавично він зробив внутрішній огляд своїх сил і після слів «Я Тенардьє» вичікувально замовк.

Маріус міркував. Нарешті він знайшов Тенардьє і може виконати полковників заповіт. Його принижувало усвідомлення того, що герой лишається чимось зобов’язаний бандитові, й вексель, який передав Маріусові з могили батько, досі не сплачений. І ось тепер він визволить тінь полковника від цього мерзенного кредитора. Йому здавалося, він виводить із боргової в’язниці пам’ять про свого батька.

Крім того, начебто трапилася нагода з’ясувати, звідки походить Козеттине багатство. Тенардьє було щось відомо про це. Не завадить спонукати його на відвертість.

— Я назвав ваше прізвище, а зараз я скажу таємницю, якою ви збиралися здивувати мене. Ви переконаєтеся, що мені відомо більше, ніж вам. Жан Вальжан, ви кажете, вбивця і злодій. Злодій, бо він пограбував багатого фабриканта, пана Мадлена. Убивця — бо вбив поліційного наглядача Жавера.

— Щось я не розумію, пане барон.

— Зараз зрозумієте. Слухайте. В окрузі Па-де-Кале близько тисяча вісімсот двадцять другого року жив чоловік, який у минулому не поладнав із правосуддям, але потім виправився і, можна сказати, став у повному розумінні праведником. Збудувавши фабрику виробів із чорного скла, він і сам забагатів, і підняв добробут цілого міста. Він засновував лікарні, відкривав школи, допомагав удовам, усиновлював сиріт. Його обрали мером. Один звільнений на волю каторжник знав про злочин, учинений колись паном Мадленом; він виказав того чоловіка поліції, домігся його арешту, а сам скористався з цього, щоб поїхати до Парижа й отримати в банку Лаффіта по чеку з підробленим підписом суму десь у півмільйона франків, яка належала Мадленові, — я знаю про це зі слів самого касира. Каторжник, що обікрав пана Мадлена, і