Знедолені - Віктор Гюго
Не варт, проте, перебільшувати: у випадку з Жаном Вальжаном ця забудькуватість і байдужість носили чисто поверховий характер. У глибині душі Козетта ніжно любила того, кого так довго називала батьком. Та ще дужче любила вона свого чоловіка.
Не раз Козетта згадувала про Жана Вальжана і дивувалася, чому він не з’являється.
— Мабуть, його нема в Парижі, — заспокоював її Маріус. — Адже він збирався в подорож.
«А й справді, він мав звичку кудись пропадати, — думала Козетта. — Але не так надовго».
Двічі або тричі вона посилала Ніколетту на вулицю Озброєної людини довідатися, чи повернувся зі своєї подорожі добродій Жан. Жан Вальжан просив переказувати, що не повернувся.
Козетта цим задовольнялася, бо єдиним чоловіком, без якого вона не могла обійтися на цьому світі, був Маріус.
До того ж Козетта й Маріус самі відлучалися на певний час із Парижа. Вони їздили у Вернон. Маріус возив Козетту на могилу свого батька.
Потроху Маріус відвертав Козеттині думки від Жана Вальжана. І Козетта не опиралася.
Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі — байдужістю смерті. Не звинувачуймо ж бідолашних дітей.
2. Останні спалахи світильника, в якому вичерпалась олія
Одного дня Жан Вальжан спустився сходами, ступив кілька кроків по вулиці, потім посидів на тій самій тумбі, де побачив його Гаврош у ніч з 5 на 6 червня, і знову піднявся до себе. То було останнє коливання маятника. Назавтра він не підвівся з ліжка.
Воротарка, що готувала йому скромний сніданок — трохи капусти або кілька картоплин, помащених салом, — заглянула в череп’яну миску й вигукнула:
— Таж ви не їли вчора, бідолашний чоловіче!
— Зате гляньте на глек для води. Він порожній.
— Якщо вам хочеться пити й не хочеться їсти, у вас гарячка. Навіть не торкнулись моєї страви — а я ж так старалася!
Жан Вальжан узяв стареньку за руку.
— Я неодмінно попробую, — пообіцяв він.
Крім цієї доброї жінки, Жан Вальжан не бачив жодної живої душі. Є в Парижі вулиці, де ніхто не проходить, і будинки, в яких ніхто не буває. Жан Вальжан якраз і жив на такій вулиці й у такому домі.
Минув тиждень, а Жан Вальжан усе не підводився з ліжка.
Якось воротарка побачила в кінці вулиці лікаря, що обслуговував мешканців кварталу, й попросила його піднятись до хворого.
Лікар навідав Жана Вальжана й поговорив із ним.
— Ну що, докторе? — спитала воротарка, коли він спустився.
— Вашому хворому дуже погано.
— А що з ним таке?
— Усе й нічого. Він, здається, втратив дорогу істоту. Від цього помирають.
— Ви ще прийдете, докторе?
— Прийду. Але треба, щоб до нього прийшов хтось
інший.
Якось увечері Жан Вальжан відчув, що йому важко підвестись на лікті; він помацав собі зап’ясток і не знайшов пульсу; дихання було нерівне, уривчасте; він почував себе зовсім кволим. Чимось дуже стривожений, він через силу спустив ноги з ліжка й натягнув на себе свою стару одежу робітника. Не виходячи більше з дому, він віддавав перевагу їй. Одягаючись, він мусив кілька разів перепочивати; тільки просунути руки в рукави куртки коштувало йому таких зусиль, що на чолі виступив піт.
Відколи Жан Вальжан залишився сам, він поставив своє ліжко в передпокої, щоб якомога менше бувати у спорожнілих кімнатах.
Він відкрив валізку й дістав дитяче вбрання Козетти.
Він розклав його на ліжку.
Єпископові свічники досі стояли на каміні. Жан Вальжан узяв у шухляді дві воскові свічки, поставив їх у свічники й запалив, хоч було ще видно. Запалені серед білого дня свічки горять звичайно в домах, де є покійник.
Кожен крок, яким Жан Вальжан ступав по кімнаті, виснажував його, і він змушений був сідати й перепочивати. То була не просто втома від затрати сил, які потім поновлюються; то були останні можливі для нього рухи; то згасало його життя, вичерпуючись у тяжких передсмертних зусиллях.
Він важко опустився на стілець перед дзеркалом, таким фатальним для нього і таким рятівним для Маріуса дзеркалом, у якому він прочитав перекинутий відбиток листа на Козеттиному бюварі. Жан Вальжан побачив себе в дзеркалі й не впізнав. Він виглядав на вісімдесят років; перед одруженням Козетти йому давали п’ятдесят; за один рік він постарів на тридцять. Зморшки на його чолі вже не були ознакою старості, а здавалися таємничою печаттю смерті. Щоки запали, обличчя прибрало землистого кольору; кутики рота опустилися, очі дивилися в порожнечу з німим докором.
Він був у тому стані, коли скорбота вже не шукає виходу, а застигає в душі твердим згустком розпачу.
Настала ніч. Через силу він пересунув до каміна стіл і старе крісло. Поставив на стіл чорнильницю, поклав перо й папір.
І тут він зомлів. Коли опритомнів, йому захотілося пити. Не маючи сили підняти глечик, він нахилив його до рота й відпив ковток.
Потім обернувся до ліжка і втупив погляд у чорне платтячко, у всі свої неоціненні скарби. Час наче зупинився для нього.
Аж раптом він здригнувся, відчувши холод; тоді сперся ліктями на стіл і взявся за перо.
Тремтячою рукою Жан Вальжан вивів кілька рядків. Ось вони:
«Козетто! Благословляю тебе. Я все тобі поясню. Твій чоловік учинив слушно, коли дав мені зрозуміти, що я повинен піти з вашого життя; правда, він трохи помилився у своїх припущеннях, та однаково він мав рацію. Він чудова людина. Люби його міцно й після моєї смерті. Пане Понмерсі! Любіть завжди моє кохане дитя! Козетто! Тут знайдуть цього листа, й ось що я хочу тобі сказати: якщо в мене стане сили пригадати всі розрахунки, ти зрозумієш, що ті гроші справді твої. Ось у чім справа: білий гагат привозять із Норвегії, чорний — з Англії, чорний стеклярус — із Німеччини. Гагат цінніший і дорожчий. Але у Франції можна успішно виготовляти штучний гагат, як і в Німеччині. Для цього потрібне невелике ковадло, у два квадратні дюйми, і спиртівка, щоб плавити віск. Колись віск виготовляли
