Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.
— Ласкаво просимо, — нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. — Я уважно слухаю.
— Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, — мовив козак. — А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.
— Прекрасно, — кивнув той, — можеш іти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
— Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.
— Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? — неприховано обурився затриманий.
— Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?
— Так.
— Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.
Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:
— А що, хіба в мене є вибір — домовитися або?..
— Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…
— Я зрозумів, — похмуро пробурмотів затриманий. — Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…
— Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?
— Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.
— От же ж нероба! — обурився Федір. — Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
— Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком — священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
— Мій батько Євлампій за своє життя влаштував долю чималій кількості сиріт, — доволі сухо відповів Михайло. — Мабуть, я б ніколи й не згадав про це, але тепер можу відповісти точно: двадцять років тому покійний нині тато надав притулок тільки одному-єдиному хлопчикові. Звали його Тимофієм. Цього сироту наша родина ніколи не забуде…
— Як це Тимофій?! — Старець не приховував розчарування. — А Іван?..
— Тимофій. Він ще повторювати полюбляв: «Я Тимофій, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» — і сміявся при цьому, аж заходився.
— За нашими відомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох років від народження…
— Я добре пам’ятаю те літо. Раннім ранком через наше село проїхав циганський табір і підкинув у храм, де служив мій батько, хлоп’я років трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофієм, оскільки за святцями був саме Тимофіїв день. Отож дуже намучився батько із цим хлопчиськом! Коли помирав, то відкрив на сповіді, що взяв великі гроші, аби прилаштувати цього хлопчиська…
— У кого взяв гроші? — миттю насторожився Старець.
— Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всі гроші до останньої копійки довелося повернути — тільки після цього демон його відпустив.
— Я так і не зрозумів, що ж сталося із твоїм батьком? І що це за демон?..
— Отой самий Тимофій — він і є той самий демон!
— Хлопчисько?!
— Він, саме він!
— Нічого не розумію, — знизав плечима Федір. Затриманий спробував пояснити:
— Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, ці волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся — немов чорні хвилі, очі теж чорні та розкосі, худющий неймовірно. Тільки-но взяв тато цю дитину, як і сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тоді виходили…
Батько як видужав, так і віддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофія й повернула: заберіть, мовляв, назад цього ірода — не людина він, а демон, що нещастя приносить! Тимофій на той час підріс, зміцнів, навіть виглядав старше від своїх років. За що не візьметься, усе в руках його вмілих так і горить: хоч тенета полагодить, хоч риби більше
