Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

А нещодавно на православному сайті було запропоновано християнський спосіб змагання з домашнім тираном. Сумирна лагідна жінка протягом років терпіла незаслужені образи чоловіка-тирана, але слова кривого не сказала бешкетнику. Так і померла, бідолашна! І лише на її могилі овдовілий тиран щиро покаявся. Зовсім як Лукаш біля верби.

Чи можна по-іншому? Можна, звичайно! Та для того, щоб феміністка знайшла собі рівного, мають також масово дозріти чоловіки, яким справді не цікаво з умовними християнками. Чоловіки, яким щиро хочеться обрати в супутниці життя не домашню господарку, а яскраву особистість, друга, цікаву співрозмовницю. Проте дві особистості в одній родині не завжди творять гармонію. Частіше такий союз приречений на суперництво і розрив.

У реальному житті, проте, існують родини, де обоє реалізувалися в професії і водночас створили гармонійні й продуктивні міжособистісні стосунки. Але в символічний простір такі союзи не потрапляють. Вони існують поза межами тих міфологічних наративів, які так бентежать митців, а ще більшою мірою мисткинь.

Тост

Яремче, 1990 рік

Пам’ятаю одне досить багатолюдне зібрання. Чомусь публічно стали обговорюватися міжстатеві стосунки. Публічно і при тому досить гучно озвучувалася та ідея, що жінки, якщо хочуть мати конструктивні стосунки з чоловіками, не мають перед чоловіками випендрюватись, не мають вказувати їм на їхні помилки, на їхнє незнання бодай в якійсь сфері знань. Мають поводитися скромно і лагідно, не афішувати, ніби помітили щось не те. І от тоді чоловіки все, що в їхніх силах, робитимуть для жінок. У жінки завжди мають знайтися слова заохочення для чоловіка, який же він розумний, тоді й чоловік завжди говоритиме жінці, яка ж вона гарна. Присутні жінки всі весело загигикали, а потім зайшлися гормональним реготом: «ЩО ми без чоловіків?»

І тоді до мене невідомо звідки прийшла зухвалість — і я зробила те, чого ніколи не робила на публічних зібраннях. Я гучно попросила «хвилиночку уваги», і коли таку мені забезпечили, я озвучила:

— А я хочу випити за чоловіків, щоб сподобатись яким не треба прикидатися дурною! Хто зі мною?

Я добре пам’ятаю, що була готова випити сама, під іронічне гигикання зібрання. І я б тоді так і зробила. Одначе, до мене несподівано вишикувалася черга з чоловіків і жінок, охочих чаркуватися зі мною, щоб висловити свою щиру згоду з моїм тостом. Як виявилося, те, за що було запропоновано випити хвилину тому, було сказано жартома, несерйозно. А зараз часи змінилися. Жінки працюють у цім світі на рівних із чоловіками. Пора романтизації дурненьких і гарненьких пішла у небуття. Настала пора жінок розумних. І розумних чоловіків, щоб сподобатися яким жінки не мають прикидатися дурними.

А ще ж хвилину тому жінок закликали робити компліменти чоловічому розуму в тандемі з жіночою дурістю. І тоді завжди матимуть від вдячних чоловіків компліменти своїй незрівнянній жіночій красі. Навіть якщо та вже давно поблякла.

Я й далі неодноразово цитувала саму себе, піднімаючи цей тост: за чоловіків, до яких не треба підлещуватись, за тих, які сприймають рівних за розумом жінок як належне, за тих, кому нецікаво з дурними, навіть якщо такі дуже гарні.

Цей ефектний тост продовжує викликати схвалення і чоловіків, і жінок. Але, виголошуючи його на різних зібраннях, у різних товариствах, я стала зустрічати як критику цього емоційного вислову, так і полеміку з ним. Принаймні з боку жінок.

— Невже ви не розумієте, що коли ми хвалимо їх, ми робимо їх кращими! Жінка має надихати чоловіка на подвиги!

— На подвиги надихає не жінка, а запит на героїзм у суспільстві. Коли країна накаже: будь героєм...

— А хіба країна — то не жінка?.. Хіба Україна — то не жінка?!

Поряд, на стіні, де відбувалося те врочисте прийняття, саме квітнула мозаїчна жінка, з претензією на звабливість, у віночку й вишиванці, з-під якої рвалися назовні переконливі круглі перса.

Доводилося чути й таку реакцію:

— Будете завжди сама, якщо виголошуватимете такі тости! Чоловіки таких язикатих, як ви, люблять лише на фуршетах!

Або таке:

— Якщо ви при собі тримаєте якийсь безробітний непотріб, тоді й, правда, не треба хитрувати. Але якщо мужчина бодай чогось вартий, його ой як важко втримати при собі!

І, нарешті, ще краще:

— Таж для того Бог і дає жінці розум, щоб вона ховала його від чоловіка! І де ви бачили такого чоловіка, якому чесно можна сказати: «Який ти дурень!»?

Або ще радикальніше:

— І де ви бачили таких ур-родів, перед якими не треба весь час викаблучуватись?

Такою є реакція жіноцтва на заклик... ні, який заклик? ...на побажання бути собою в стосунках з чоловіком. Так при постійному виголошуванні мій полум’яний тост вичахнувся і став провокувати якісь не ті ідеї, які свого часу породили його. Я ж, власне, й піднімала свій тодішній келих шампанського не за тих, перед ким «треба викаблучуватись», а за тих, перед ким не треба. Не треба хитрувати, розігрувати спектакль із репертуару мильної опери. Чи я піднімала келиха за утопічного чоловіка?

Та ні, протягом життя я бачила жінок, які мали таких чоловіків у ролі чоловіка або батька. Розумні чоловіки, які люблять розумних жінок. Шанують у дружині особистість з кар’єрними прагненнями. Ростять розумних дочок, від яких не вимагатимуть продовження роду, а лише, як ті захочуть самі.

Але чи всім жінкам потрібні такі чоловіки?

Вважається, що легше — догоджати чоловікові. От тільки де вони, ті міцні й надійні, яких не треба тягти на собі? Їх нема? Їх повбивало жорстоке життя. І їх мимоволі знищили самостійні, як зараз кажуть, «самодостатні жінки». Самим фактом свого існування. Зробили лихо і собі, і іншим жінкам, яким не потрібна «самодостатність», яким погано без чоловіків. Зрештою, і вам, самодостатнім, самих себе не достатньо. Вам теж хочеться надійного друга й партнера!

Хочеться. І дивлюся на своїх самодостатніх, але не самотніх подруг. Вони погодилися на несамостійних інфантильних простаків на межі з недоумкуватістю. Невже це альтернатива жіночій підлеглості дорослому чоловікові? І невже дорослому чоловікові, який відбувся як особистість, для збалансованого життя потрібна жінка, яка дивиться на нього знизу вгору, в інтелектуальному сенсі, звичайно ж?

Відомий релігійний гуру сказав, що кохання можливе лише між рівними. А інакше то якийсь інший вид зв’язку. Я сиджу сама у своєму незатишному житлі, палю самотню свічу й піднімаю свій самотній келих — ні, він не з черепа дурня! — за чоловіка, щоб сподобатися якому