Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Попри чіткий розподіл обов’язків та автономність існування, конфлікт між обома головними редакторами не можна вважати вичерпаним. Це відчувається на кожній нараді, бо пан Айвазовські напружено замовкає, коли слово бере пан Незабудко, а пан Незабудко нервово посміюється, коли висловлюється пан Айвазовські. Найбільш гостро їхнє протистояння відчувається, коли мова заходить про сторінку «Галицькі дискусії», де друкуються матеріали дослідників галицького сепаратизму. Дописувачі цієї шпальти є дуже відомими у місті людьми, але часто їхні висловлювання на сторінках газети викликають неоднозначні реакції навіть у редакційних працівників. Наприклад, один із них колись написав: «Некрофільство москалів зумовлювалося тим, що вони віками вживали надто багато сирої і вареної квашеної капусти (згадаймо хоча б найпоширенішу національну страву „щі“)». Ми отримали чимало обурених відгуків від наших постійних читачів. Основні контраргументи були наступними: по-перше, зв’язок між некрофільством та квашеною капустою не надто прозорий, по-друге, в українців цей продукт теж перебуває далеко не на маргінесі кулінарних уподобань, по-третє, що робити з традиційною насамперед для західних теренів стравою «капусняк» і як пояснити її популярність, по-четверте, як може така поважна людина висловлюватися так примітивно?

Скандал довкола цієї публікації дійшов аж до Засновника. Пан Незабудко вважав, що газета мусить вибачитися перед ображеними читачами, пан Айвазовські вважав, що кожен має право на власну думку і нічого образливого в цьому немає. Вислухавши обох, Засновник промовчав.

Інші матеріали «Галицьких дискусій» часто бувають настільки елітарними, що їх не розуміють навіть фахівці. Наприклад, один із постійних дописувачів рубрики, професор політології, у своїй статті звернувся якось до редакції із проханням пояснити йому зміст фрази: «Реінкарнація національної ідеї цілком залежить від прагматичної мотивації та діакритично-синхронного аналізу детермінованих сенсів, або ж невисловлених гіпертекстів». Своє прохання він завершив фразою, яка для мене також звучить загадково: «Може, якщо мине десь років десять, а певні речі для мене все одно залишаться сталими, то наразі я схильний думати, що тоді вже про це нема базару». Хоча два останні слова могли потрапити до статті випадково. Наприклад, Олежкові Трав’янистому не помістилося останнє речення, або і два речення, він викинув те, що не помістилося, і дописав сам щось коротше на завершення, щоб не турбувати керівництво. Такі випадки бували й раніше.

Зацікавити однією газетою перекупок на базарі й викладачів вузів, як і варто було сподіватися, виявилось не так просто. Попри те, що і пан Незабудко, і пан Айвазовські були задоволеними результатами своєї праці, наклад газети продовжував залишатися дуже низьким. Майже не з’являлася на сторінках КРІСа-2 і реклама. Тож Інвестор вирішив, що фінансувати такий проект тільки для досягнення політичного впливу серед досить вузького кола читачів надто дорого. А можливо, просто закінчилися гроші, тому припинили навіть ті нерегулярні виплати, яких досі вдавалося досягнути методами креативного шантажу. Ситуація ставала критичною. Працівники часто збиралися на загальні збори, на яких пан Незабудко оголошував, що колектив вимагає погашення заборгованості, інакше почнеться безстроковий страйк, це рішення передавали Інвестору, але той ніяк не реагував. Тоді починався безстроковий страйк, який поволі переростав у потужну пиятику, і, досягнувши певного ступеня ейфорійності, хтось раптом подавав ідею розважитись і випустити газету. Ще хтось погоджувався, і таким чином вихід газети продовжувався, хоча кожне наступне число ставало несподіванкою навіть для головного редактора. Так само стихійно нам видавали час від часу по десять або й по двадцять доларів, віддячуючись імітацією оплати за імітацію роботи.

Як не дивно, але такий режим виходу газети дуже позитивно відбився на накладі. У місті почався ажіотаж, люди вихоплювали одне в одного з рук примірники газети, кожна стаття жваво обговорювалася на інтернет-форумах. Букмекерські контори приймали ставки на прогнозовану дату наступного виходу.

Страйки увійшли в моду, і тепер на страйкування журналістів скаржилися навіть ті видання, де платили вчасно. А в «Документах і аргументах» навіть створилася перша в Тигирині профспілка журналістів незалежних видань. Щоправда, на банкеті з нагоди заснування всі так напилися, що не вийшли наступного дня на роботу і були звільнені.

Я люблю прибирати. Хоча таке хобі, ясна річ, може видатися надто примітивним чи екстравагантним. Мені подобається прокидатися вранці і з насолодою, під перше ранкове горнятко кави, планувати повільне і ґрунтовне перетворення брудної захаращеної квартири на щось доступне наразі лише моїй уяві, але дуже точно і виважено вибудуване, впроваджувати свої правила й закони, нав’язувати речам, а часом і їхнім власникам визначені мною місця, позиції, запахи. Я можу затримуватися достатньо довго біля кожного предмета, аж поки у мене не з’явиться цілковита певність, що він перебуває на своєму місці й виглядає саме так, як я і планував.

Це трохи нагадує дитяче захоплення пазлами, коли важливим є не результат, а задоволення розташувати окремі деталі у наперед визначеному порядку. І хоча насправді від тебе нічого не залежить і ти рано чи пізно все одно змушений будеш приставити фрагмент коров’ячого хвоста до корови, а кінську гриву — до коня, на місця, визначені не тобою, а кимось іншим, але саме ти можеш вирішувати, у якому порядку в черговий раз з’являтимуться на світ персонажі, що перебувають у повному твоєму підпорядкуванні. Ти можеш затамувати подих і, заплющивши очі, прилаштувати черговий фрагмент, а потім ще трохи полоскотати собі нерви й не розплющувати очей, вперто намагаючись думати про щось інше, так, ніби тобі байдуже, чи потрапив ти на відповідне місце з першого разу. Я не пам’ятаю, чи в глибокому дитинстві руйнував складені кимось пазли, але, судячи з розповідей батьків, такого не траплялося. Я завжди був «винятковою дитиною», ходив гуляти в сніжно-білих штанцях і повертався таким же чистим, як виходив із дому. І хоча всі батьки розповідають про своїх дітей те саме, я схильний вірити моїм, бо моя надмірна, на їхню думку, акуратність не дуже їх тішила, а батька вона насторожує і досі.

У зовсім ранньому дитинстві я голосним криком відмовлявся сидіти та спати у забрудненому крихтами печива чи навіть простою пилюкою візочку, починаючи з двох із половиною років щодня знімав постіль із власного ліжечка й вимагав від матері чистої, залюбки супроводжував пилосот у його дуже нерегулярних, як на мене, мандрах нашим