З ким би побігати - Давид Гроссман

— Приходь, мамі, відіспись! — зраділа Лея. — Там і кран з раковиною є — помиєшся. От тільки туалету катма...

— Я вже якось влаштуюся.

— Ох, приємно, що я хоч чимось можу допомогти!

Лея знала, що відтепер кожного ранку щонайперше поспішатиме в сарай — глянути, чи не ночувала Тамар. І не забути підбадьорливих записочок залишити там, і...

— Тільки пообіцяй, — зажадала Тамар, помітивши в очах Леї вологий блиск, — що, коли ти побачиш мене на вулиці, байдуже, працюю я чи просто сиджу в якому-небудь кутку, ти до мене не підійдеш. Навіть виду не подаси, що впізнала мене. Обіцяєш?

— Ох, сувора ж ти, мати! — заметушилася Лея. — Та якщо вже сказала, то сказала. Тільки поясни-но мені, як я пройду мимо, щоб тебе не обійняти? Щоб не принести тобі чогось там Попоїсти? А що, коли Ноа буде зі мною? Як її стримаю, вона ж бо тебе впізнає.

— Не впізнає.

— Ага, — тихо сказала Лея. — Точно не впізнає.

— Маю геть страхітливий вигляд, еге ж?

— Ти... («Ти така гола, що в мене серце крається», — хотіла сказати Лея.) — Для мене ти завжди красуня, — сказала вона зрештою. — Моя мама говорила: «Хто вродливий — хоч черевика на фізіономію надінь, однаково не зіпсує».

Тамар вдячно посміхнулася і ласкаво стиснула руку Леї. На жаль, мама Леї не мала на увазі свою дочку.

— Але я сама не знаю, як стримаюсь, коли побачу Ноа, — сказала вона. — Адже я вперше розлучаюся з нею так надовго.

— Я тобі принесла її фотку.

— Леє... я нічого не можу взяти туди.

Тамар узяла фотографію, обличчя полагідніло, навіть розпливлося — немов акварельний малюнок.

— Сонечко... якби ж я тільки могла її взяти! Я б її сто разів на день цілувала, ти ж знаєш.

Самір почав прибирати тарілки, виговорюючи за те, що не доїли, і злякано поглядаючи на лисину Тамар. Вони не зважали на нього.

— У дитячому садку, — розповідала Лея, — їх розпитували про братів і сестер, і як думаєш, кого назвала Ноа?

— Мабуть... мене... — усміхнулась Тамар, опускаючи всередину, як вино в келих, цю крапельку гордості.

Вони ще довго розглядали портрет крихітної, немов із слонової кістки виточеної, дівчинки з трохи розкосими очима. Тамар чудово пам’ятала слова Леї про те, що раніше, у тому світі, де вона жила приблизно років до тридцяти, у своєму минулому житті, вона й жінкою-то не була.

— Ставилися до мене там з повагою, — розповідала Лея. — Але як до хлопця, а не як до жінки. Та й у мене ніяких жіночих почуттів не було. Анічогісінько. І так-от з дитинства й тяглося, я ні справжньою дівчинкою не була, ні дівчиною справжньою, ні жінкою, ні матір’ю. Нічого від жінки в мені не було. І лише зараз, у сорок п’ять... а все Ноа.

За одним столиком розпалювався скандал: сивоголовий червонопикий гладун кричав на Саміра за те, що вино недостатньо охолоджене. Лея схопилася і кинулася туди, мов левиця, що захищає своє левеня.

— А ви хто така? — процідив гладун. — Я вимагаю хазяїна ресторану!

Лея схрестила дебелі руки на грудях:

— Я і є хазяїн. Що таке?

— Сміятися з мене надумали?! Ви?

Тамар пощулилася від образи, завданої Леї.

— А чого ж, — абсолютно спокійно сказала Лея. Тільки губи її побіліли та на щоці виразніше виступили довгі шрами. — Може, і хазяїна ресторану ви бажаєте холоднішого?

Гладун ще дужче почервонів, погляд у нього зробився каламутним. Повнотіла дамочка, що сиділа з ним поруч, уся обвішана золотими прикрасами, заспокійливо поплескала його по долоні. Зробивши зусилля, Лея опанувала себе і послала Саміра на кухню поміняти вино, сказавши, що нова пляшка — за рахунок закладу. Гладун ще трохи побурчав і замовк.

— Ну й свинюка, — сказала Тамар, коли Лея повернулася.

— Я його знаю, — відповіла Лея. — Якесь цабе в армії, генерал чи щось таке. Думає — у нього вся країна витягнеться в струнку... Завжди скандалить, навмисне наривається.

Вона налила собі вина, і Тамар помітила, як тремтить у неї рука.

— До таких речей не звикнеш, — призналася Лея, одним духом випивши.

— Не зважай. Тільки подумай, що ти зробила у своєму житті і що перетерпіла, і як ти звідти вибралася, і як виїхала до Франції, сама-самісінька, і три роки вчилася там...

Лея слухала її з дивним виразом на обличчі — натхнення і відчаю. Рубці на щоці пульсували, немов у них билася кров.

— І як ти підняла цей ресторан, знову сама-одна, а тепер знову сама ростиш Нойку... Знаєш, такої мами, як ти, немає більше на світі! Тому не зважай на всяких виродків.

— Іноді я думаю, —