З ким би побігати - Давид Гроссман

Асаф усміхнувся і мимохіть випростався, неначе однією фразою вона розв’язала найзаплутанішу проблему, яка стільки часу не давала йому спокою. І слова знову потоком полилися з нього: навіть якби Дафі була геть іншою, він би все одно в неї не закохався, та й взагалі він ніколи не закохається. Асаф промовив це — і здивувався своїй сміливості. Адже подібними зізнаннями він ділився лише з однією-єдиною людиною на світі — з Носорогом, другом його сестрички Реллі... А з цією черницею він знайомий не більше як годину. Та що таке з ним сьогодні коїться?

Асаф примовк, і вони з Теодорою подивилися одне на одного, немов разом отямилися від спільного наслання. Теодора провела долонями по голові. І Асафу знову в очі впав великий шрам на її руці. З хвилину в кімнаті висіла цілковита тиша. Чулося тільки дихання сплячої Дінки.

— Тепер, — із слабкою усмішкою шепнула Теодора,— після сих речей, нарешті, може, ти повідаєш, як потрапив до мене?

І лише тоді Асаф розповів, стисло і по-діловому, як вранці прийшов Данох і одвів його в собачий вольєр, і про бланк № 76, і про піцу, і це раптом здалося йому смішним — уся ця божевільна гонитва невідомо куди. Він усміхнувся, й обличчя Теодори теж розпливлося в широкій усмішці, і, втупившись одне в одного, вони пирснули зо сміху, собака прокинувся, підвів голову і замахав хвостом.

— Одначе се дивно, — мовила Теодора, заспокоївшись. — Собака привів тебе до мене...

Вона довго вдивлялася в Асафа, мовби раптом побачила його в зовсім новому світлі.

— І ти явився сюди мимовільним посланником, дипломатичним вістовим, без жодної гадки про своє призначення. — Її очі виблискували. — І хто б ще готовий був піти за поспішливим собакою, і купити сю піцу за повну мірку грошей, і цілком принести свої бажання в жертву її бажанням? Що за серце, Панагія му, що за гаряче і щире серце...

Асаф зніяковіло засовався на стільці. Правду кажучи, більшу частину часу він почувався ідіотом, яких мало, гасаючи за собакою, і нове тлумачення його поведінки трохи вражало.

Черниця обхопила себе руками, вона майже тремтіла.

— Тепер ти розумієш, чому благала я тебе повідати сю історію? Ну ось, тепер я трохи спокійніша, бо серце говорить мені, що коли є той, хто знайде голубку мою, то ти — сей.

Асаф промимрив, що саме це й намагається зробити з самого ранку, і, якщо вона дасть йому тепер адресу Тамар, він одразу ж її відшукає.

— Ні, — сказала Теодора і поспішно встала. — На превелику скорботу мою, сього зробити не зможу.

— Ні? Чому?

— Бо клятву взяла з мене Тамар.

І скільки Асаф не намагався зрозуміти, у чому річ, скільки не питав, вона відмовлялася відповідати, нервово снувала кімнатою, бурмотіла своє схвильоване «хо-хо» та безперервно хитала головою.

— Ні, ні, ні... Повір мені, любий, якби в руці моїй було, то я б навіть плекала надію, що ти... ні! Мовчок! — Вона сердито вдарила себе по пальцях. — Мовчи, стара! Не мов!

Ще одне стрімке коло по кімнаті, люте сопіння, маленький смерч — і вона знов зупинилася перед ним.

— Бо Тамар справді благала мене, послухай, не дуйся ти так, тільки се можу сказати тобі: останнього разу, як була Тамар тут, вона взяла з мене клятву, що, коли прийде в найближчі дні хтось і запитає, де вона або ж, наприклад, яке в неї прізвище і хто батьки, коли почне дізнаватись про неї, і хай він буде навіть милий і солодкоустий, як ніхто інший (се не вона говорила, се я кажу), заборонено мені найсуворішою забороною тому відповідати!

— Але чому, чому?! — вибухнув Асаф. — Чому раптом вона таке сказала? Що з нею може трапитися, що...

Черниця й далі заперечливо мотала головою, ніби боялася, що він витягне з неї секрет. Потім приклала вказівний палець до його губів:

— Тепер мовчи!

І Асаф здивовано сів.

— Послухай-но, говорити про неї не маю права. Клятвою зв’язано язика мого. Але дозволь, повідаю тобі історію, і ти, можливо, зрозумієш дещо.

Асаф збуджено тарабанив по коліну. Його злило, що доведеться починати всі пошуки спочатку. Та й взагалі, може, краще піти просто зараз, не гаючи більше часу? Але слово «історія» завжди діяло на нього як чар, а думка про те, що він почує історію з її уст, з її виразом обличчя, з оцими дивовижними сполохами світла в її очах...

— Хо-хо! Усміхнувся, мосьпане мій! Мене не проведеш, ся стара знає, що означає така усмішка! Дитя історій ти, я з одного погляду довідалась, точнісінько як Тамар моя! Коли так, повідаю тобі історію мою — ось тобі подарунок за історію, що ти розповів.

— Ну, то за що п’ємо? — спитала Лея і спробувала усміхнутись.

Тамар поглянула на вино і зрозуміла, що боїться вимовити вголос своє бажання.

Лея сказала замість неї:

— Вип’ємо за твій успіх, щоб ви щасливо повернулися. Обоє.

Вони цокнулися і випили, дивлячись очі в очі. Вентиляторні лопаті під стелею безшумно крутилися, розганяючи хвилі прохолоди,