Ґолем - Густав Майрінк
Чи мав я в особі студента союзника? Чи знає він, власне, що трапилося? Його перебування в ательє у такий час майже підтверджувало моє припущення, але я не наважувався запитати його про це навпростець.
Харусек кинувся до вікна й визирнув з-за фіранки вниз, на вуличку.
Я здогадався: він боявся, що Вассертрум може помітити світло моєї свічки.
— Ви, мабуть, подумали, майстре Пернат, що я злодій, нишпорю поночі в чужому помешканні? — несміливо озвався він після довгого мовчання. — Але присягаюся Вам…
Я відразу урвав його мову й заспокоїв.
Аби показати, що ні в чому його не підозрюю, навіть більше, маю за союзника, я розповів Харусекові з деякими, необхідними, на мою думку, недомовками, який маю стосунок до ательє; розповів, що побоююся, аби одна близька мені жінка, яка перебуває у небезпеці, не стала жертвою шантажу лахмітника.
З того, як ввічливо, не перебиваючи запитаннями, він мене слухав, я зрозумів, що йому вже майже все відомо, ймовірно, навіть з подробицями.
— Так і є, — замислено мовив Харусек, коли я замовк. — Отже, я не помилився! Ясно, що цей покруч хоче затягнути зашморг на шиї Савіолі, але, вочевидь, ще не назбирав достатньо доказів. Бо інакше, чого б він тут вештався! Саме вчора я — скажімо так — «випадково» проходив нашим провулком, — пояснив він, помітивши запитання у моєму погляді, — і мені впало в око, як Вассертрум спершу довго, начебто безтурботно, швендяв туди й сюди перед нашою брамою, а потім, коли йому здалося, що ніхто за ним не спостерігає, шаснув у підворітню. Я кинувся за ним, вдав, ніби до Вас прямую, тобто постукав у Ваші двері й сполохав його тієї миті, як він длубався ключем у замку залізних дверей на горище. Щойно я підійшов, старий одразу покинув своє заняття і теж постукав Вам у двері. Вас, мабуть, не було вдома, бо ніхто не відчинив.
Обережно порозпитувавши в ґетто, я довідався, що хтось, дуже схожий за описами на Савіолі, винаймає тут помешкання для таємних побачень. А що доктор Савіолі дуже хворий, мені не важко було пов’язати все докупи й зробити висновки.
Ось бачите, це я познаходив у шухлядах, щоб принаймні випередити Вассертрума, — закінчив розповідь Харусек, показуючи на стосик листів на письмовому столі. — Це всі папери, які зміг знайти. Сподіваюся, нічого не проминув. У кожному разі обнишпорив усі шафи та скрині, наскільки це можна було зробити в темряві…
Слухаючи Харусека, я вивчав кімнату, мій погляд мимоволі зачепився за підйомну ляду, що вела на горище. То була прямокутна плита з кільцем замість клямки. Десь в потемках свідомості зринула оповідь Цвака: якось він розказував мені про потайний хід, який веде знизу нагору, в ательє.
— Де нам сховати листи? — знову озвався Харусек. — Ви, пане Пернат, та ще я — єдині в усьому ґетто, кого не боїться Вассертрум. Щодо мене, тут є… свої… особливі підстави… — процідив він крізь зуби, і я побачив, як спотворилося ненавистю його обличчя. — А Вас він вважає… — Харусек похлинувся словом «юродивий», зумисне закашлявся. Я здогадався, що він мав на увазі, та не образився. Щастя від того, що я можу «їй» допомогти, захлиснуло мене по вінця, притупивши інші відчуття.
Зрештою, ми дійшли згоди, що листи ліпше заховати в мене, і перебралися до мого помешкання.
Харусек давно вже пішов, а я ніяк не міг наважитися лягти в ліжко. Якесь внутрішнє невдоволення гризло мене й не пускало. Відчував: мушу ще щось зробити, але що? Що?
Укласти план для студента, як усе відбуватиметься в подальшому?
Цього замало. Однаково Харусек не спускатиме ока з лахмітника. Мене аж пересмикнуло на згадку, якою ненавистю віяло від слів студента.
Що ж такого лихого заподіяв йому Вассертрум?
Дивний внутрішній неспокій пучнявів у мені, ледь не доводячи до розпачу.
Щось невидиме, потойбічне кликало мене, а я не розумів того поклику, наче вишколений кінь, якого смикають за повід, а він не знає, який трюк йому виконувати, не розуміє волі свого господаря.
Спуститися до Шемая Гіллеля?
Все в мені поставало проти такого кроку.
Учорашня з’ява в соборі монаха з головою Харусека була відповіддю на моє німе благання про пораду й ніби попередженням не нехтувати інтуїцією. Приховані сили давно вже виборсувалися у мені, я дуже виразно це відчував, тож навіть не намагався їм опиратись.
Не просто відчитувати літери в книжках, а відчувати їх, сотворити в собі товмача безсловесних інстинктів — осьде ключ до порозуміння з самим собою.
«Мають вони очі, але не бачать, мають вуха, але не чують», — згадалася цитати з Біблії, яка все й пояснювала.
«Ключ, ключ, ключ», — машинально повторювали мої уста, а дух — помітив я — тим часом, потішався з тих дивних ідей.
«Ключ, ключ?..»
Мій погляд упав на зігнутий дріт у руці, яким я нещодавно відчиняв двері, і непогамовна цікавість спалахнула в мені — куди веде з потайної кімнатки металева підйомна ляда.
Не довго думаючи, я знову подався до ательє Савіолі, щосили потягнув за кільце, аж доки мені таки врешті вдалося підняти ляду.
Спершу — лише темрява.
Потім я побачив вузькі, стрімкі сходи, що губилися у глибокій пітьмі.
Я рушив униз.
Якийсь час я спускався, тримаючись за стіну, — сходам не було ні кінця, ні краю: вогкі від плісняви та гнилизни ніші, повороти, вигини й кути, коридори — просто, ліворуч і праворуч, рештки старих дерев’яних дверей, розгалуження ходів і знову сходи, сходи, сходи — догори і вниз.
Млосний, давкий запах вільгості й землі.
І жодного промінчика світла.
Якби ж то я здогадався взяти з собою свічку Гіллеля!
Нарешті рівна, гладка долівка під ногами.
Зі скрипу під ногами я збагнув, що ступаю по сухому піску.
Це міг бути один з хаотичних, потайних ходів попід єврейським кварталом, який зводив до ріки.
Я не здивувався: пів міста вже споконвіку стоїть на таких підземних катакомбах; мешканці Праги завжди мали переконливі підстави боятися денного світла.
Хоч брів уже цілу вічність, німотна тиша над головою свідчила, що я усе ще перебуваю під єврейським кварталом, який уночі, немов вимирає. Пожвавлені вулиці та площі сповістили б про себе віддаленим гуркотом коліс карет і бричок.
На мить мене захлиснув страх: а
