Duty free - Оксана Форостіна
Був відчайдушний кінець вересня, один із тих днів, коли тут уже висить дощ у повітрі, й дні з сіро-сонячних стають просто сірими. Але про це Елайджа тоді ще не знав.
Ванда кудись поспішала, видно було, що вона хотіла позбутися Елайджи якнайшвидше. Вони розпрощалися, Елайджа повалив, залишивши її недалеко від «Вавилону». За десять метрів він усвідомив, що йде додому. Тобто що він зараз прийде додому і залишатиметься наодинці з рештою цього металевого на смак дня, а головне — залишатиметься у повній невідомості. У неї з’явився хтось інший? Вони більше не бачитимуться? Цей факт — сірість і волога, невідомість і жодних планів на нині — був настільки нестерпним, що Елайджа повернув назад. Він знайшов Ванду біля телефонної будки, її здивував його вчинок, і вона не надто вдало приховувала, що не в приємний спосіб: він, завжди такий стриманий і раціональний, раптом починає викидати колінця у стилі кіномелодрам із життя підлітків. Вона сказала, що їде додому, але Елайджа мав настільки жалюгідний вигляд, так по-щенячому кліпав віями десь із висоти своїх геть мокрих метра вісімдесяти семи, що Ванда запропонувала провести його до трамвайної зупинки. Вона сумно жартувала з приводу його істерики й делікатно дала зрозуміти, що його розважливий бік приваблює її більше, ніж подібні до сьогоднішнього пориви. Вона поцілувала його на прощання й загалом намагалася бути ніжною. Елайджа відчував не так ніжність, як намагання, й ще на кілька тижнів залишився згірчений і переповнений тривогою.
«Невже це все, невже це фінал?». Елайджа не міг повірити, він був не готовий до цього, можливо, тому, що взагалі не думав про них у категоріях майбутнього і минулого, «завтра» чи «колись». Із Вандою можна було перебувати лише в цьому особливому проживанні часу, вона була всеохопним «тепер», і це тривале «тепер» легко було сплутати з вічністю. Поки Елайджа знав, що у нього є Ванда, думки про майбутнє не мали над ним влади, він просто переставав думати про таке. Коли у них було зовсім мало часу, він не відчував, що йому бракує секунд, хвилин чи годин, він відчував, що йому бракує її. Відтак час і Ванда ставали тотожними, вона була невіддільна від часу, їх обох завжди бракувало, завжди одночасно.
Жах був таким сильним, що протягом перших тижнів заціпеніння рятувало його від розпачу. А потім він таки почав боязко приміряти життя без неї: як це буде — ходити містом, знаючи, що зустріч із нею нічого не принесе й нічого не змінить, бо їх уже нічого істотного не пов’язуватиме? Як це буде, якщо його місце займе хтось інший? Чи вона поведе того, іншого, на той самий дах? Невже цілий організм із підгнилого дерева, каміння й темної цегли, випарів підземної ріки, протягів і запахів, брудних вікон, гіпсових крил і чуттєвих бетонних вигинів не збунтується, якщо місце Елайджи посяде хтось інший?! Хіба не ділив він із ним — цим організмом — острах і сперму, дріж і тілесне тепло? Чи зможе він — Елайджа — кохатися серед цього міста з іншою жінкою, чи не розверзнуться під ним усі ці тутешні зелені й брунатні безодні? А може, це якраз і є кара за їхню необережність, бо своєю ірраціональною частиною Елайджа завжди відчував, що вони з Вандою ходили краєм темряви, що їхнім оберегом у цих спонтанних прогулянках на межі органічного світу була їхня пристрасть, точніше, засліплення, й це обеззброювало тих, чиї кордони вони у своїх незграбних сліпих рухах порушували, й помилування їм було помилуванням сліпцям, що ходять над прірвою.
У їхніх стосунках — а точніше, не-стосунках, бо Ванда не телефонувала нескінченно довго, — тож добре, в Елайджиному стосунку до Ванди стало менше легкості та пристрасті, натомість він із методичністю й наполегливістю маніяка, інвентаризував увесь багаж, що вона по собі залишала: їхні спільні друзі та знайомі, книжки, які вона рекомендувала йому прочитати, концерти та театральні вистави, на які він ходив сам, тепер уже не стільки в надії її зустріти — а що би він їй сказав? — скільки шукаючи відповідей, а, можливо, потай сподіваючись, що таким чином, нашаровуючи на себе її знання та досвіди, він зможе дочекатися, коли вони до нього приростуть і, може, він перетвориться на неї саму, й тоді вони завжди будуть разом.
«Гавтоматично!» — сказав би Блюм, якби Елайджа наважився і, головне, зміг би йому це пояснити.
[1999]
На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, натомість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.
До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих — таких різних — людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів — тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті
