Duty free - Оксана Форостіна
— Ой, бля… почалося! — Тарас смикнув Елайджу за кишеню. — Це надовго. Ви не хочете з нами вийти на вулицю перекурити?
— Мальчікі, ви дунути? Я з вами! — дівчина злізла з колін Хоми, який занурився у світоглядну дискусію з власницею вуха Ван Ґоґа.
— Голосніше ще скажи…
Вони вийшли надвір. Тарас пустив цигарку по колу. Елайджа доєднався радше з увічливості. Йому й так було добре: він знову був у країні, яку давно і болюче любив, у нього в ногах весняний вечір, п’яні музиканти та підозрілі типи, схожі на серійних убивць, говорять про щастя та істину. Хтось у цю хвилину, затиснувши у кишені його паспорт — незрозуміло, нафіга він йому: попалять же одразу — пробирається під патронатом чуйного, відважного і навіть не дуже жадібного українського прикордонника Маромороським хребтом, залишаючи за спиною останні електричні стовпи цієї країни з їхнім світлом, ступаючи крок у крок з афганцями та прикордонником, аби вигулькнути з ним, із паспортом тобто, вже у Румунії — і у нього безхмарне європейське майбутнє. Життя загалом налагоджується.
До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».
Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь у спільному зі своїм Ван Ґоґом просторі.
— Ви мене засуджуєте? — несподівано рівним тверезим голосом спитала шизофренічна тітка Елайджу.
— Ні, — несподівано чесно відповів Елайджа. Тітка зітхнула і також закурила — видобуту зі своїх химерних лахів смердючу цигарку.
«Хто я такий, аби її засуджувати», — подумав, але не сказав Елайджа.
[1997, вересень]
— Пішли, покажу тобі справжній андеґраунд, — Блюм був серйозним і навіть похмурим.
Вони пішли дивитися картини, так офіційно звучала мета їхнього візиту. На відміну від переважної більшості дотеперішніх візитів, цього разу вони йшли до художників (подружньої пари) додому, майстерні ті не мали. Елайджа хотів купити дорогою пляшку, але Блюм порекомендував узяти якоїсь їжі.
Художникам, до яких вони прийшли, було за 60. Навряд чи вони були найстаршими, з ким познайомився Елайджа, просто про вік тих, інших, він не замислювався, позаяк їхнім віком були заслуги й визнання. А тут вік кричав — очима, запахами, поставою, одягом.
Раніше, до того, як сюди приїхати, майже в усіх фоторепортажах звідси він зауважував старих людей, особливо жінок, часто у хустках. Уже на місці йому не так впадала у вічі кількість старих людей, зокрема, й жінок у хустках, як їхня відсутність там, де він міг їх побачити вдома: насамперед у кав’ярнях (тут у кав’ярнях сиділи винятково молоді люди) та ґалереях, куди його водили Блюм і Фея. «Де ж вони зустрічаються один з одним? — думав Елайджа. — Мають же вони якось соціалізуватися?».
Звичайно, вони зустрічалися на недільній службі у церкві, це Елайджа зрозумів у перші тижні приїзду. Так само, як у багатьох інших містах, пенсіонери грали в шахи на лавочках у центрі. Тут-таки був імпровізований Гайд-парк, місце політичних дискусій, що, як йому пояснили в офісі, називалося «клюмбою». Пояснили і порадили не лише не брати участі у цих дискусіях, але й приховувати знання української, якщо дійде до безпосередньої зустрічі з їхніми учасниками. «Але якщо людина не любить шахи, не цікавиться політикою і не ходить до церкви? Куди їй піти?» — ламав він голову далі. Та в цих краях старість була сором’язлива і мовчазна, більшою мірою, ніж будь-де в межах Елайджиного досвіду.
Подружжя мешкало у театрі. Точніше, у квартирі при театрі: це була звичайна, дуже маленька квартира у звичайному старому будинку з дерев’яними сходами, тільки замість звичайних сусідів у них були актори театру, які мешкали поруч на таких самих правах, у схожих мініатюрних обшарпаних квартирах. Десь тут-таки, далі коридором, були репетиційні, кабінети директора та головного режисера. Здається, зручності були спільні.
Навряд чи вони колись училися на художників. Чоловік працював у театрі освітлювачем, дружина опікувалася інвентарем. Те, що показали господарі кімнатки, було доволі пристойними зразками примітивізму та обережними й вправними спробами у поп-арті. Їм обом подобалися яскраві, навіть ядучі фарби, і їхні роботи були сповнені нескінченної туги та відчаю, так, наче виражали останнє надлюдське зусилля змінити безпросвітну дійсність, а оскільки вони не вірили, що можна змінювати зміст і навіть форму, то просто розмалювали її у веселіші кольори. У їхній кімнаті було мало світла, навіть за тутешніми мірками, де вікно у вузький і темний внутрішній двір вважалося звичною справою.
Облаштування їхньої кімнати загіпнотизувало Елайджу: переважна більшість речей походили з тієї епохи, яку він тут уже не застав, ще ніде йому не траплялися такі старі речі, якщо, звичайно, не рахувати музейних експонатів та пропозицій антикварних крамниць, але то були цінності, а тут йшлося про речі, які люди зазвичай викидають: меблі, одяг, книжки, альбоми для ескізів, покривало на канапі, край постільної білизни, який з-під нього визирав, начиння на столі, серветки на комоді — все це з якихось ще 1960-х, це були дешеві й негарні речі, з тих, які зберігають лише в одному випадку: від крайньої, межової бідності.
До них прийшли й інші гості: ще один художник, чимось неприємний чоловік років сімдесяти, який приніс кілька своїх робіт, а також фотограф, якого всі називали Віля. Віля мав зачіску, як на розтиражованих портретах Бетговена, залишки тої зачіски, якщо бути точними. Голос, жести та постава підштовхували до думки, що він міг би грати короля Ліра.
— Я єдиний у світі, хто втілив філософію Ніцше у фотографіях! — урочисто оголосив Віля для Елайджи. Він показував йому чорно-білі фото, судячи з одягу та зачісок, зроблені переважно років двадцять тому. Віля любив різкі тіні та затемнення, які робили його фото брутальнішими.
Підтягнулася Ванда. Їй
