На краю ненависті - Уляна Пас

- Не дивись на мене так. Я не бачив тебе цілий рік! - бурчить і пхає букет мені в руки. Одразу зариваюся носом у ніжні бутони й широко усміхаюся.  

- Дякую! - голосно кричу, тому що хлопець уже покинув салон автомобіля. Відстібаю ремінь і виходжу також, притискаючи до себе квіти. 

Ваня дістає з багажника мою валізу і сам дзвонить у домофон. Я ж мовчу й не перестаю усміхатися. Ну ось, момент, якого я так чекала, настав.  

Іван говорить про те, що хоче зустрітися з моєю матір’ю, і його впускають без проблем. Поки він йде вперед і тягне за собою мою валізу, я прямую позаду й з усмішкою розглядаю рідний двір і будинок, у якому провела своє дитинство та юність.  

Коли вхідні двері відчиняються, ховаюся за спиною хлопця. Як же добре, що у нього такі широкі плечі.  

- Привіт, Ваню! Як добре, що ти заїхав у гості! - чую голос мами і більше не можу терпіти. Серце пришвидшує своє биття, і я швидко виходжу вперед. 

- СЮРПРИЗ! - кричу щосили і,  поки мама відходить від шоку, кидаюся їй на шию. Лише вдихнувши такий рідний аромат її парфумів, розумію, наскільки сильно скучила.  

- Ти божевільна! - вона реально плаче, але я знаю, що це сльози щастя. - Чому не сказала, що повертаєшся?! 

- І втратити можливість досягнути такого ефекту? - сміюся, продовжуючи її обіймати. - Нізащо! 

- Ти зовсім не змінилася, - мама бурчить, і ми разом заходимо в будинок. - А я думала, що цього разу ти привезеш мені нареченого. 

- Мамо, у тебе ж тато є! - вибираюся з її обіймів, тому що знаю, що зараз отримаю.  

- Я про твого нареченого кажу, дурненька! - бурчить і ми разом сміємося.  

Поки Ваня відносить мою валізу в кімнату, ми з мамою прямуємо на кухню. Квіти ставлю у вазу, а вона готує нам каву.  

- А де тато? Знову працює? - питаю, розуміючи, що, окрім нас, у будинку нікого немає.  

- Ти ж уся в нього пішла, - хмикає, ставлячи переді мною чашку. - Якби мав можливість, то напевне і спав би на роботі.  

Тут я з нею повністю згідна. Ми з батьком ще ті трудоголіки. Зате мама істинна домогосподарка, як і моя старша сестра. Альбіна живе в місті, окремо від батьків, і займається тим, що… марнує своє життя. Вона любить дорого відпочивати, відвідувати ресторани та клуби. Тут ми з нею абсолютно різні. Я взагалі не розумію, як можна жити без якоїсь мети в житті. У мене попереду ще стільки планів, що навіть важко уявити, де взяти стільки часу, щоб втілити їх у життя.  

- Сподіваюся, що цього разу ти надовго, - абсолютно серйозно питає мама, коли поряд зі мною сідає Іван. 

- Ще не знаю. Усе залежить від того, коли весілля в Альбіни, - знизую плечиками і роблю ковток кави. 

- Вона і тобі розтріпала? -  чомусь мама не надто радісна, і це дивує.  

- Тобто? Тільки не говори, що це був жарт і ніякого весілля не буде! 

- Ти ж знаєш свою сестру. Напевно, вона вкотре закохалася і уже напланувала собі сім’ю та дітей. Тільки ми з батьком цього нареченого ще в очі не бачили.  

- Ну, супер! - бурчу, тому що зараз хочеться добряче стукнути сестричку.  

- Не дуйся, сонечко, - мама знову усміхається, і це тішить. - Головне, що ти повернулася. І я навіть рада, що Альбіна має такого довгого язика. Впевнена, вона сказала це, щоб ти прилетіла. Інакше тебе додому не затягнеш. 

Тут я з мамою повністю згодна. Хто знає, чи змогла б я повернутися, якби не весілля сестри. Напевно, зараз я була б десь в Індії або в Африці, але точно не тут. 

Після посиденьок Іван прощається з нами і їде у справах, а я прямую у свою кімнату. Після перельоту мені зовсім не хочеться відпочивати. Спочатку провідаю батька в офісі, а потім сестру.  

Одягаю світлі джинси та білу футболку, а зверху коротку шкіряну куртку. Волосся збираю у хвіст і поправляю макіяж.  Ну все, можна вирушати! 

Коли спускаюся в гараж, серце завмирає. Тут кілька автомобілів, але я прямую не до них. У самому кутку знаходжу свого красеня і швидко знімаю накидку, якою його прикривали увесь минулий рік.  

Яскраво-червоний мотоцикл Сузукі - це моє  перше шалене кохання. Двері гаражу відчиняються, і я одразу сідаю на свого залізного коня. Відчуття щастя заповнює кожну клітинку тіла, а коли заводиться двигун, імпульси біжать шкірою. Одягаю шолом і стаю вітром, з яким завжди себе асоціювала.  

Напевно, зустріч з батьками та сестрою стоїть у мене на одному рівні з бажанням обкатати свого залізного друга. Дорога до міста займає менше десяти хвилин, хоча мені мало цього часу. Хочеться ще і ще відчувати цю свободу, що тече судинами, коли летиш назустріч вітру.  

Коли батько купував мені цей байк, довелося дати слово, що ганяти на ньому я не буду. Слово я тримаю і намагаюся їхати так, щоб не пошкодити мотоцикл та своє тіло.  

Лише опинившись у місті, доводиться об'їжджати затори вузькими вулицями. Це ще один плюс саме такого транспорту. В передчутті побачити батька, я уже уявляю собі його реакцію і мало зважаю на тих учасників руху, що їдуть поряд.  

А дарма…