Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

виплюнув з іншими образами, якими він мене обкладав — завжди вважав, що вулиця називається так тому, що я, Хав’єр, прийшов у світ у будинку, який стояв якраз на ній, в алькові на другому поверсі, в помешканні портретиста і віце-директора Королівської ґобеленної мануфактури Санта-Барбара, а відтак — королівського художника Франсиско Ґойї-і-Лусьєнтеса.
розповідає Франсиско

Коли Хав’єр прийшов у світ, ще на Калле-де-Десенґаньо, старші діти вже померли: і первісток Антоніо, й Еусебіо, і малий Вісенте, і Франсиско, і Ерменґільда; Марії де Пілар не допомогло навіть ім’я, яким ми довірили її під покровительство Діви Марії Сараґоської. Я ніколи не говорив цього Хав’єрові, бо тоді намагався не розбещувати дітей, виховати сина справжнім чоловіком, не те, що тепер, коли серце моє зм’якло і я перетворився на стару слізливу руїну, до того ж, глуху як пень, що вельми допомагає переносити дитячі крики; а отже, я ніколи не говорив цього Хав’єрові, але коли Ля Пепа його народила і лежала в ліжку, виснажена, з чорними кучериками волосся, приклеєного до мокрого чола, на яке спадисте світло від вікна клало велику пляму, як із олив’яного білила, я побіг до міста і кричав усім знайомим і незнайомим, що немає в Мадриді кращого видовища, ніж цей хлопець.

Після нього ми пробували ще, зважаючи на те, що й він не залишиться з нами занадто довго. Моя світлої пам’яті дружина Хосефа Байеу, тобто просто Ля Пепа, якщо не чепурилася, лежала в ліжку — або після пологів, або, якщо був викидень, з черговою кровотечею, точнісінько як королева Марія-Луїза; одна мертва дитина за другою. Колись я навіть намагався порахувати — так було зо двадцять разів. Але, на жаль, вижив лише Хав’єр. На жаль — лише, і на жаль — Хав’єр.

II
Старі

Старість — гидотна. Її запахи та фактури. Слізливі очі, почервонілі оболонки, полисілі вії та брови, обвислі складки тіла, лишаї. Її ненажерливість у висмоктуванні решток, її пожадливість, накидання на миску з гучним плямканням.

Кажуть, гарно постаріти парою. Хіба в товаристві червивіти й миршавіти краще, аніж самому? З усіх шабашів світу найжахливіший — шабаш старості, на який молоді, замість злітатися, причалапують із накладеними на гладкі обличчя масками зі зморщеної шкіри.

Око — не менш слабке за решту тіла, воно бачить лише найяскравіші контрасти: пляму світла на кінчику носа якраз над темною смужкою беззубого рота. Чорні трупні тіні під навісами надбрівних дуг, а навколо них — світлі кола щік і чола. Блиск срібної ложки над заглибленням тарілки, плямкання, вихудлі пальці, що виринають із темряви широкого рукава. І чорні, збільшені пожадливістю зіниці, оточені білками вибалушених очей. Обжертися життям, поки воно не скінчилося.

Ох, з якою відразою ми дивимося на своїх батьків, коли вони перетворюються на змиршавілих, ненатлих монстрів, зіпсовані механізми, діряве начиння.

Ох, із яким нерозумінням ми дивимося на наших дітей, коли вони бачить у нас змиршавілих, ненатлих монстрів, зіпсовані механізми, діряве начиння. Усередині ми й далі залишаємося молодим амбітним хлопцем, який їде до великого міста з одним лише згортком; ми й далі залишаємося молодою, доволі гарною дівчиною, яка каже собі: «Ох, життя, ми ще побачимо, хто кого!».

III
розповідає Хав’єр

Йому добре тут, у Франції. Усі мені про це кажуть. А він сидить собі, вдівець, здаля від могили дружини, задоволений старий лис, вгодований борсук, посивілий глухар, малює якісь дурнички, абищиці, якісь мініатюрки на слоновій кості, якісь рисуночки; Леокадія готує йому їжу, піклується, ріже яблука на четвертинки, сама ріже, бо від служниці йому це не смакує, а потім віддається кому попадя — оказій у Бордо чимало, наразі вона, здається, з якимось німцем, який навіть не знає, що вона не така вже weiss[2], якою виглядає. Розарія, перепрошую, «Пташечка», він не називає її інакше, як «Пташечка», сидить біля нього, і вони «творять разом». Він рисує щось одним рухом, зрештою, не конче картинки, що годяться для дівчинки в її віці, навіть якщо вона донька шльондри і чимало бачила, а вона незґрабно намагається це повторити. Кривою лінією там, де має бути пряма, прямою там, де повинно бути криво, а передусім нудною лінією. Нудною, одноманітною, без артистизму. Потім старий бере наступний аркуш і — я просто це бачу, я бачу це — мугикаючи щось незрозуміле собі під ніс, так, як завжди мугикав, а якщо не завжди, то принаймні відколи оглух, одним жестом із аркуша паперу робить банкнот: чарівницю, що летить на скакалці, старого рогоносця з молодою жіночкою (йому також не спадає на думку, що він пише власний портрет), засудженого, якого душать ґаротою, одне слово, ідеальний рисунок, на якого я одразу мав би кількох покупців. І віддає цьому дівчиськові. А вона, блимаючи очима, вовтузячись біля нього на стільці, раз по раз посміхаючись, вистромляє маленький язичок ящірки, точно успадкований від матері, й «доповнює тіні», тобто вкриває цією своєю тупою лінією складки сукні, фрагменти тла, чуприни. А старий каже: «світліше», «темніше», «світліше». Й отак собі охоче і з повним розумінням працюючи, вона перетворюють банкнот на базгранину, з якої у кращому разі можна зробити гільзи для тютюну.

розповідає Франсиско

Добре мені тут, у Франції, хоча погано мені тут, у старості. Коли сонце яскраве — хоч і не таке яскраве, як у Мадриді, — я бачу краще, і тоді беруся за малювання. Мені вже бракує сил на великі полотна, зрештою, я навіть ледве ходжу; є тут один молодик, який утік з Іспанії, де Бруґада, він проводить з нами багато часу і виводить мене на прогулянки, навчився навіть зі мною розмовляти — не так, як раніше,