Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель
Коли батько від’їздив з рідного дому, він отримав від своєї матері благословення і невеличкий записник, у якому вона — порадившись із більш упливовим дядьком — занотувала йому прізвища найважливіших людей у всій Іспанії: князів, суддів, єпископів, міністрів. Коли він намалював графа де Флорідабланка, свій перший важливий портрет, на якому він сам стоїть у тіні, маленький, несміливо презентуючи картину стрункому міністрові, одягненому в червоний фрак — у дійсності коротуну, нижчому від нього на дві голови, — то міг поставити першу галочку біля прізвища із записника. Вочевидь, залишитися назавжди упослідженим слугою на цій великій, потворній картині здавалося йому невеликою ціною за наступні замовлення, які, певна річ, почали сипатися одне за одним. Рік за роком він викреслював одні прізвища, дописував інші, ставив галочки біля чергових можновладців, послів, герцогинь, генералів. Він робив це за короля Карла, Фердинанда, за французів і англійців — без різниці.
Чи цей чоловік, якому було двадцять сім років і який за душею мав лише невтолену амбіцію, дивлячись на не надто гарну дівчину (вибач, мамо!), міг не подумати про те, що її брат і його колега зі школи Лусани, Франсиско Байеу, улюбленець Менґса, належить до Королівської Академії Сан-Фернандо і має посаду королівського художника? Чи коли він називав себе учнем Байеу, а не Лусани, то знав, що це свого часу принесе прибутки? Так само, як підібгав хвоста, коли Рамон Байеу проголосував за власного брата на щорічному конкурсі Академії? Спочатку шлюб, потім замовлення, тепленьке місце у ґобеленній мануфактурі, переїзд до Мадрида… але кар’єристові завжди хтось пригадає, що він походить із сухої, потрісканої землі у Фуендетодосі, — як тоді, коли він посварився зі своїм шваґром Франсиско під час розмальовування бань у кафедральному соборі Сараґоси, й зі своїм другом, юристом Сапатером, підготував довгу апеляцію до кафедральних каноніків, та йому, врешті-решт, рекомендували християнське смирення, й він скорився і все-таки намалював те, що шваґро йому наказав, і так, як наказав, — утім, йому й так показали, де його місце. Було викарбувано три медалі з нагоди завершення бань: по одній для Франсиско, Рамона і Хосефи Байеу. Так, для моєї матері, яка ані разу не тримала в руці пензля, крім тих рідкісних миттєвостей, коли їй вдавалося прибрати майстерню. Її чоловік, чоловічок нізвідки, мусив задовольнитися платнею, як найманець.
Голову собі дам відтяти, що він якось їй за це відплатив.
Бути все життя некоханою — це ще важче, ніж бути все життя некоханим.
розповідає Франсиско
Я за багато речей можу бути вдячним Богу, але найбільше зовсім не за те, що він обдарував мене генієм і грішми, бо й до генія, і до грошей я доробився тяжкою працею, а за те, що він дав мені любляче серце, відкрите до розмаїтої любові. Я любив свою дорогу дружину, любив усіх своїх дітей, включно з Хав’єром, любив малого Маріаніто і по-своєму навіть невістку; коли Ля Пепа померла, моє серце відкрилося до Леокадії, заблукалої душечки, нещасливої із сухим, скупим чоловіком — чи можна бути щасливою з ювеліром, людиною, що все здатна перерахувати на карати? — а потім до Пташечки, до малої Розарії. Так моє серце було відкрите до всіх видів і типів любові, навіть таких, про які я волів би забути і боявся згадати; оскільки весь час, з Божої ласки, воно перебувало в ненастанному бігу, немов гончак, що переслідує поранену сарну. Поки б’ється, доти переслідує.
Одним Господь дарує шляхетне походження, другим — красу, третім — табаку, як у мула, мені ж дав цей неприборканий голод, який веде мене через усе життя. Наскільки ж ми відрізняємось одне від одного, коли потураємо своїм непокірним членам! Якщо є медики, які можуть годинами верзти нісенітниці тільки про те, що бачать у пляшечці з сечею, то я, якби вмів писати, а не малювати, заповнив би цілі сотні сторінок науковим трактатом про те, що можна сказати про жінку, дивлячись лише на її дірку та поведінку цієї дірки. Ну, точніше, на кілька дірок. Від самої лише думки про це мій дослідницький орган навдивовижу пожвавлюється, попри восьмий десяток, що його ми обоє — і орган, і я — нещодавно розміняли.
За все своє життя я познайомився лише з одною-єдиною людиною, свідомою всього багатства знань, яке випливає з того, що інші вважають звичайним зляганням. Ля Альба! Це була не жінка, а чоловік із тонкою талією, довгим чорним волоссям і добрячими цицьками, це була наймогутніша людина в королівстві. Про неї казали, що вона могли би пройти через усю Іспанію з одного кінця до другого і жодного разу не покинути свою землю; це правда. Але йшлося не лише про багатство — вона, якби заповзялась, то справді перейшла б через усю Іспанію — через найгірші пустирища, через повну розбійників глушину — в одній парі балеток!
Навіть діти припиняли ігри, щоб на неї подивитися.
З якою працьовитістю вона виводила у своєму записничку довгі історії; немовби хотіла мені розповісти все своє життя — і як я шкодував, що не міг почути її голосу! Іноді я його собі уявляв: низький і співучий, хрипкий, коли вона лютилась, і лагідний у години ніжності. А ніжності, попри всю силу, вона мала в собі стільки, що могла би нею обдарувати з десяток жінок і чоловіків, бо мала двоїсту ніжність — чоловічу та жіночу.
Вона постачала мені шльондр із Кадиса, солодких пташечок, і писала, що наказувала візнику, якому довіряла цю делікатну справу, вибирати найбільш схожих на неї; він страшенно від цього шарівся, кретин. Але привозив їх із портових таверн — високих, засмаглих, зі скуйовдженими чорними кучерями. А я їх рисував. Ля Альба іноді мені
