Коли ти поруч - Світлана Талан

– Ну і жарти у вас, Іване Івановичу! Краще скажіть, як там ваша мати?

– Щось рана не загоюється. Що тут вдієш? Вік та цукор. Цукор, візьміть до уваги, молодий колего, гарний тільки в чаї, а не в крові, – посміхнувся Іван Іванович.

– Скільки вашій мамі?

– Вісімдесят шостий пішов.

– Та-а-ак, – протягнув молодий лікар. – Вік заважає одужанню.

– Мати ще жива, а батька вже немає десять років, – сказав Іван Іванович, і по його обличчю пробігла тінь смутку. Чоловік зробив кілька ковтків чаю, і його очі знову заблищали хитрими вогниками. – А хочеш, я тобі із села дівчину привезу? Зараз там залишився великий вибір: доярка, алкоголічка, із трьома дітьми, кинута чоловіком…

– Іване Івановичу! – Віталій сплеснув долонями. – Давайте краще зміну приймати буду!

…Провівши колегу до ліфта, молодий лікар обійшов усі палати і, переконавшись, що все гаразд, пішов до робочого кабінету. Завідувач відділення поїхав на два дні до столиці на симпозіум, Іван Іванович – у село до хворої матері, а йому, Віталію, належало добу провести на роботі. Тому, доки у відділенні спокійно, треба було терміново зайнятися малоприємною, нецікавою, але необхідною справою – писаниною. Лікар сів за стіл, де акуратною купкою лежали стоси паперів і карток хворих. Він згадав, як перший раз його підвели для знайомства до наставника. Іван Іванович здався Віталію надто суворим і навіть злим. Той критично глянув на розгубленого, новоспеченого лікаря, що кліпав очима і, зморщивши носа, запитав:

– Значить, хочеш стати хірургом?

– Так, хочу, – сказав Віталій.

– Дуже хочеш?

– Я дуже хочу стати хорошим хірургом, – Віталій, набравшись сміливості, сказав твердо, чітко карбуючи кожне слово. Напевно, це справило якесь добре враження на досвідченого лікаря, і він розправив свої глибокі зморшки на лобі.

– Гм-м, – гмикнув лікар і зазирнув Віталію в очі крізь скельця окулярів. – Вчитися вмієш? Слухати старших?

Молодий лікар знову відчув себе школярем, що стоїть біля дошки, погано вивчивши уроки.

– Я стою перед вами, шановний Іване Івановичу, й уважно вас слухаю.

– Шановний? – перепитав Іван Іванович, і в його голосі прозвучали цинічні нотки. – Ти мене бачиш перший раз у житті і вже так шануєш?

– Тут вас поважають усі: персонал лікарні, хворі. У мене немає приводу ставитися до вас нешанобливо, – відповів Віталій і подумав про те, чи вдасться йому знайти спільну мову з цією сивоволосою людиною.

– Ходімо пити чай, – несподівано сказав Іван Іванович, різко повернувся і рушив по коридору.

– Традиція в нас така, – пояснив він, заходячи до кабінету. – На спиртне – табу, а ось чай… Прийшов на роботу – попив, ідучи додому – попив, хочеш поспілкуватися – прошу за чашку. Сподіваюся, ти не проти наших традицій?

– Давайте я зроблю чай, – відповів Віталій і поклав цим край настороженості свого наставника.

– Запам’ятовуй, Віталику, перше правило, – сказав тоді лікар, попиваючи ароматний напій. – Завжди зберігай спокій, хоч би що трапилося. Паніка відразу ж посіє в тобі невпевненість у правильності прийнятих рішень, що може призвести до лікарської помилки. А це, як у мінера, неприпустимо.

– Ясно, – кивнув Віталій. – Треба завжди бути спокійним.

Тоді молодий лікар побачив уперше задоволену посмішку Івана Івановича. Вона виявилася широкою та доброю, як у його батька…

Віталій Степанович поклав перед собою першу-ліпшу історію хвороби і взявся до роботи. Коли він закінчив і розправив затерплу від тривалого сидіння в одній позі на незручному совдепівському стільці спину, була вже десята година вечора. Він іще раз пройшовся відділенням і, залишившись задоволеним, повернувся до кабінету, щоб повечеряти.

«Початок непоганий, – подумав він. – Якщо піде так і далі й не буде позапланових хворих, то дві зміни пролетять непомітно».

Опівночі він погасив у кабінеті світло і ліг на скрипучий, перетягнутий новим дерматином диванчик та з насолодою витягнув ноги. Треба було подрімати хоч годинку-другу, адже попереду ще й денна зміна. Віталій Степанович не помітив, як миттєво на нього навалився сон. До ранку його ніхто не потривожив. А коли перші несміливі промінчики сонця увірвалися крізь прочинені жалюзі вікон і затанцювали по стінах, потім перемістилися на диван, то потрапили в очі молодому лікарю, що мирно спав, та розбудили його. Лікар неквапно потягнувся рукою вгору і на дотик знайшов на тумбочці свої окуляри. Він потер очі руками, натягнув окуляри і глянув на годинник. Була п’ята нуль-нуль.

«Оце я заснув», – подумав Віталій Степанович і швидко підскочив з дивана. Плеснув в обличчя холодною водою з-під крана просто тут, у кабінеті. Одразу ж відчув приплив сили, ввімкнув електрочайник. Ніч минула спокійно, і прийдешній ясний травневий день не віщував нічого лихого.

У відділенні вже почався звичайний ранковий рух. Віталій Степанович ішов довгим коридором і гасив світло, що забула вимкнути чергова медсестра. За звичкою він глипнув на годинник – тільки двадцять хвилин на шосту. «Чомусь уночі та рано-вранці час має властивість сповільнюватися», – промайнула думка у Віталія, коли він побачив медсестру Асю, яка бігла йому назустріч. Він уже зібрався зробити їй зауваження через невимкнене світло, але побачив її розчервонілі повні щоки та перелякані очі.

– Віталію Степановичу! Віталію Степановичу! – захекавшись, випалила Ася. – Там… Там таке!

– Що трапилося?

– Там… Там… – дівчина, важко дихаючи, тицьнула пальцем кудись убік. – Там людей привезли.

– Заспокойтеся, – зупинив її лікар. – Хворі надходять?

– Там багато хворих. Аварія. Сталася велика аварія. Терміново треба йти вниз!

Віталій швидко попрямував у бік ліфта.

– Хворі важкі? – запитав він на ходу.

– Дуже! Здається, є жертви.

– Асю, у медицині немає слова «здається», – нервово повторив він слова свого наставника. – Чорт! Знову ліфт зайнятий! Скільки разів я прохав вас, щоб забороняли хворим користуватися службовим ліфтом?

– Так… табличку ж повісили, – виправдовувалась Ася, ледве встигаючи бігти за лікарем сходами вниз.

На першому поверсі був санпропускник. Віталій Степанович пробіг повз нього і вискочив на ґанок. Тут він побачив три «швидкі». Біля них метушилися люди в білих халатах.

– Та де ж ця санітарка? – пробурчав він і осікся, побачивши море крові. Із рваних ран на тілах потерпілих стирчали оголені кістки.

Лікар хутко відшукав пульс у одного потерпілого, у другого його вже не було. Тоді він побіг до другої машини, до третьої… Скрізь була кров, поранені люди стогнали, дико кричали, їхні тіла сіпалися від больового шоку, інші ж лежали тихо, заклякши в одній позі. І тут Віталій Степанович уперше розгубився. Це були якісь частки секунди, але лікареві вони здалися вічністю.

«Завжди зберігай спокій», – пригадав Віталій слова наставника з такою виразністю, що вже в одну мить він опанував себе і взявся до роботи, як його вчив