Коли ти поруч - Світлана Талан

– Коли вона раніше десятої години прокидалася? Ти бачив хоча б раз? – спитав Попандос, сідаючи за кермо.

Мотор загуркотів, і авто зрушило з місця.

– А раптом сьогодні у неї проклюнуться материнські почуття на початку п’ятої ранку? – з іронією відповів Парамон.

– Тоді відключи мобілки, і абонент буде недоступний.

– Слушна думка!

– Дивись, «хаммер» на заправці стоїть.

– От нахабна скотина! – сказав Парамон і, відчинивши вікно, висунув руку і показав непристойний жест середнім пальцем. – Хай тепер спробує «підрізати»!

– А ми дамо газку і вперед! – докинув задоволений помстою Попандос і натиснув на педаль газу.

Розділ 5

Ранок і непроглядний туман жахливо дратували Антона. І взагалі, він був на межі нервового зриву. А як може ще почувати себе людина, яка знає, що їй залишається жити зовсім небагато? Може, інші поводяться інакше, але Антон про це не замислювався. Він був злий на себе та на весь світ, який, як він вважав, не сприйняв його. Світ просто відторгав його, виштовхував із життя, хоча Антону було всього двадцять два роки. Незважаючи на юний вік, молодик, який так нервово вів чорний «хаммер», мав те, про що тільки могли мріяти його однолітки. Батько Антона, Георгій Арсентійович, володів мережею автозаправок і балував сина з дитячих років. Хлопець мав усе, що хотів і чого не хотів. Гроші його розбестили. Вони, як відомо, наділені владою, якоюсь всемогутністю, можуть підняти людину вище на голову, на дві від інших, але й мають інший, негативний бік. Вони можуть згубити.

Саме це і сталося з Антоном. Він одержував багато грошей, купався в достатку, жив у респектабельній квартирі поліпшеного планування, мав новий «хаммер», купу подружок і друзів.

«Липових друзів, – з гіркотою подумав Антон. – Друзі любили не мене самого, а гроші, якими я щедро ділився з ними».

Антон на мить замислився про те, чи знав його батько, що він присів на наркотики. Було незрозуміло: чи то він нічого не знав, чи то здогадувався, але не давав взнаки, чи то знав, але вірив у те, що наркотики в житті Антона – пустощі: пограєься, як у дитинстві з новою машинкою, а через деякий час забуде про нещодавно улюблену іграшку. Батько забив на сполох, коли несподівано зайшов до Антона і застав його в самих трусах, коли той щойно вийшов з душу. Тоді батько вперше побачив страшні незагоєні рани на ногах сина.

– Так, це саме те, що ти думаєш, – пояснив йому Антон відразу, щоб уникнути зайвих питань.

– Тобі треба лікуватися. Терміново, – сказав батько.

Тоді батько дав йому гроші, які Антон знову ж витратив на наркоту. Довідавшись про це, батько силоміць відвіз Антона на лікування і там за все сплатив сам.

Антон змирився і почав лікування. Але через кілька днів дізнався, що у нього СНІД. Ці слова прозвучали, як удар грому серед ясного дня. Він заметушився, піддався паніці та зателефонував батькові.

– Арсентійовичу, – так, жартуючи, звертався до нього Антон, – все в цьому житті можна виправити.

– СНІД невиліковний, – сказав підупалим голосом батько.

– З таким діагнозом люди живуть довго, якщо лікуються, – сказав Антон, сам у це не вірячи.

Антон брехав. Але брехня для нього не була обтяжлива. Останнім часом він жив у брехні, і вона стала невід’ємною частиною його пустого життя. Георгій Арсентійович досі вважав, що син навчається в інституті, хоча там Антон не з’являвся вже кілька місяців. На цей раз батько знову повірив синові й залишив йому велику суму грошей на ліки. Антон подякував, сказав батькові, що все буде о’кей, і акуратно склав гроші в барсетку. А ввечері того-таки дня він прийняв для себе остаточне рішення.

Учора, після вечері у відділенні, Антон вийшов на вулицю, нібито подихати свіжим повітрям перед сном, і поїхав додому, прихопивши з собою всі гроші батька. Можливо, він би почав лікування від СНІДу, якби сподівався на одужання. Але лікар відверто сказав йому, що хвороба вже запущена і йому залишилося жити не дуже багато. Скільки – він так і не сказав, хоча Антон пропонував йому гроші. «Якщо не говорить, значить, мені залишилося мало», – зробив висновок Антон.

Удома він замкнувся у своїй квартирі, наглухо затягнувши занавіски. Йому хотілося втекти, сховатися від світу та від недуги, яка в ньому засіла. Але вона вже знайшла його як свою жертву і була готова проковтнути юнака з потрухами.

Антон нервово бігав по просторій кімнаті з кутка в куток і без кінця палив. Іще не допаливши одну сигарету, він прикурював іншу. Його розпирала злість ізсередини, готова вибухнути, подібно до гранати.

Він навіть не знав, на кого більше сердився: на батька, себе, на подругу чи друга, які нагородили його хворобою. А ще Антон був у розпачі. Йому не хотілося думати про смерть, і хлопець усіляко намагався не допускати цю думку в голову, але вона була жахливо причеплива, настирлива, як спасівська муха. І тоді Антон дістав зі своєї схованки шприц. «Треба заспокоїтися, – вирішив він, намагаючись зловити голкою запалу вену. – Потім буде легше вирішити, як жити далі».

На деякий час усі проблеми і неприємності залишили Антона і він відчув себе, як раніше, щасливим. Та це був самообман. Кайф минув, Антон повернувся в реальність, але почувався вже спокійніше. Він знову дістав сигарету, прикурив і розвалився в кріслі, поклавши хворі ноги на скляний столик. І ось тоді він вирішив, що буде робити далі. Він поїде в Дніпропетровськ до знайомих хлопців, закупить на всі залишені батьком гроші наркоти і продасть тут. Він робив це вже не раз і не двічі. Та то все були дрібні закупівлі, так, для себе, для друзів. А тепер він зможе пристойно збільшити наявну суму і загуляти. Антон уявив собі, як буде кльово, коли він збере всіх своїх друзів, подруг і вони будуть гуляти в найдорожчих шинках і нічних клубах. Не треба думати про те, скільки коштує в японському ресторані місо-суп з водоростями або, наприклад, підігріте рисове вино, скільки треба заплатити стриптизерці з найдовшими ногами і великими грудьми, а можна просто отримати задоволення від життя. Останнє задоволення. Хоча б в останній свій день на цьому світі він не відчуватиме безвиході й відчаю. Йому треба випробувати відчуття свободи від наркоти, від клятого СНІДу – від усього. Антон вирішив, що цей день, проведений собі на втіху, буде прощальним. Нехай його, Антона, друзі запам’ятають веселим, щедрим, життєрадісним. А потім, найголовніше, не злякатися та не відступити в останню