Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Човен зупинився біля входу в одну з жилих печер, стерник пішов за харчами для нас, після чого ми загорнулися в наші хаїки й заснули у човні.
Наступного дня знову взялися за весла. Наш човен плив під великими ґалереями, накритими пласкими брилами велетенських розмірів; деякі з них були повністю покриті ієрогліфами. Нарешті ми прибули до порту й подалися до місцевого гарнізону. Командир відвів нас до свого начальника, який узявся представити нас шейхові друзів.
Шейх привітно подав мені руку й сказав:
— Молодий андалузцю, наші брати з Кассар-Ґомелеса схвально пишуть мені про тебе. Хай пошле на тебе Пророк своє благословення.
Сід-Ахмета шейх, схоже, знав віддавна. Накрили вечерю, після чого увійшли якісь дивно одягнені люди й почали розмовляти з шейхом незрозумілою для мене мовою. Висловлювались вони роздратовано, показуючи на мене, наче звинувачуючи в якомусь злочині. Я кинув погляд на свого супутника, але той зник. Шейх несказанно розлютився. Мене схопили, закували в кайдани й кинули до в’язниці.
Це була печера, видовбана в скелі, де-не-де перерита з’єднаними між собою ямами. Лампа освітлювала вхід до мого підземелля, я помітив пару жахливих очей, а одразу за ними — страшну пащу, оснащену потворними зубами. Крокодил увіпхав половину свого тілиська до моєї печери й готувався пожерти мене. Я був скутий, не міг поворухнутися, тому прочитав молитву й почав чекати смерті.
Проте крокодил був прикутий до ланцюга, це було випробування, якому хотіли піддати мою хоробрість. Друзи в ті часи утворювали на Сході численну секту. Її початок пов’язаний із певним фанатиком по імені Даразі, який насправді був усього лиш знаряддям Хакіма Біамріллаха, третього каліфа Фатимідів у Єгипті. Цей володар, відомий своєю безбожністю, намагався неодмінно відродити давні пунічні забобони. Він наказав вважати себе втіленням божества й віддавався неймовірні розпусті, до якої допускав також своїх прибічників. У ті часи ще не заборонили остаточно стародавніх містерій, їх влаштовували в підземеллях лабіринту. Каліф наказав втаємничити його, але зазнав невдачі в своїх безумних починаннях. Його прибічники ховалися від переслідувань у лабіринті.
Сьогодні вони визнають найчистішу магометанську віру, той її варіант, який визнається сектою Алі і який колись прийняли Фатиміди. Вони узяли собі назву «друзи», щоб уникнути ненависного всім імені Хакімітів. Від давніх містерій друзи залишили тільки звичай піддавати випробуванням. Я був присутній при декількох обрядах і звернув увагу на декілька фізичних прийомів, над якими, без сумніву, замислились би найбільші європейські вчені; крім того, схоже, що друзи мають певні ступені втаємничення, де йдеться вже зовсім не про магометанство, а про речі, про які я не маю жодного поняття. Зрештою, для їх вивчення я був тоді ще надто молодий. Я провів цілий рік у підземеллях лабіринту, часто їздив до Каїра, де зупинявся у людей, поєднаних з нами таємними зв’язками.
Власне кажучи, ми подорожували лишень для того, щоб виявити наших таємних ворогів сунітського напрямку, який тоді був пануючим. Ми вибралися в дорогу до Маската, де імам виразно заявив, що він проти сунітів. Цей шляхетний святий чоловік прийняв нас дуже люб’язно, показав нам список арабських родів, які вірили в нього, і переконував, що може легко вигнати сунітів з Аравії. Однак його вчення відрізнялося від вчення Алі, тому ми з ним не могли мати нічого спільного.
Звідти ми попливли до Басри й через Шираз прибули в державу Сафавідів. Тут ми дійсно побачили, що повсюди панує вчення Алі, але перси поринули в насолоди й домашні чвари і мало дбали про поширення ісламу поза своєю країною. Нам рекомендували відвідати єзидів, які живуть на верховинах Лівану. Назву «єзиди» давали різного роду сектантам, а саме ці відомі під назвою «мутавалі». З Багдада ми поїхали дорогою через пустелю й прибули до Тадмори, яку ви називаєте Пальміра, звідки написали до шейха єзидів. Він прислав нам коней, верблюдів і збройний почет.
Весь народ ми знайшли згромадженим у долині біля Баальбека. Там ми мали справжнє задоволення. Сто тисяч фанатиків вили прокляття Омару й хвалу Алі. Відбувалися погребальні урочистості на честь Гуссейна, сина Алі. Єзиди ножами різали собі плечі, деякі навіть у фанатичному екстазі поперерізали собі жили й повмирали, плаваючи у власній крові.
У єзидів ми пробули довше, ніж сподівалися, і отримали нарешті звістки з Іспанії. Батьки мої вже були неживі, і шейх мав намір усиновити мене.
Після чотирирічних мандрів я нарешті щасливо повернувся до Іспанії. Шейх усиновив мене з усіма належними урочистостями. Невдовзі мені відкрили речі, яких не знали навіть шість старійшин родів. Хотіли, щоб я став махді. Спершу мене мали визнати в Лівані. Єгипетські друзи взяли мою сторону, Кайруан теж перейшов на мій бік; у кожному разі, саме це місто я повинен був обрати столицею. Перенісши туди багатства Кассар-Ґомелеса, я міг невдовзі стати наймогутнішим володарем світу.
Усе це було непогано задумано, але, по-перше, я був ще надто молодим, по-друге, не мав жодного поняття про війну. Тому було вирішено, що я одразу ж вступлю в оттоманське військо, яке вело тоді бої з німцями. Маючи мирний характер, я хотів був відмовитися від таких намірів, але треба було бути слухняним. Мене спорядили, як і личить знаменитому воїну; я вирушив до Стамбула й приєднався до почту візира. Німецький воєначальник по імені Євгеній розбив нас дощенту й примусив візира відступити за Туну, тобто Дунай. Пізніше ми хотіли знову розпочати наступальну війну й пройти до Семиграду. Ішли ми вздовж Пруту, аж тут угорці напали на нас з тилу, відрізали від кордонів і розбили вщент. Я був поранений двома кулями в груди, й мене залишили на полі бою як полеглого.
Кочові татари підібрали мене, перев’язали мої рани, а годували одним тільки дещо скислим кобилячим молоком. Напій цей, можу сміливо признатися, врятував мені життя. Цілий рік я був настільки слабким, що не міг сісти на коня, і коли орда переносила свій стан на нове місце, то мене клали на возі з кількома старими жінками, які ходили за мною.
Мій розум разом із тілом сильно підупав, і я не міг ані слова навчитися по-татарськи. Через два роки я зустрів муллу, який знав арабську мову. Я розповів йому, що я мавр з Андалузії і благаю, щоб мені дозволили повернутися на батьківщину. Мулла вступився за мене перед ханом, який дав мені грошей на подорож.
Врешті-решт я добрався до наших печер, де мене віддавна вважали загиблим. Мій
