Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
— Сідайте, сідайте, Девіде, — пропонує він. — Беріть горнятко, почувайтеся як удома.
Ранок був довгий, він стомився, і легкі світські бесіди з цими людьми — останнє, чого йому хочеться. Він глипає на Люсі.
— Ми ненадовго, Білле, — каже вона. — Я лише заберу деякі ліки.
Він дивиться крізь вікно на задній двір родини Шоу: з яблунь падають червиві плоди, буйно розрослися бур’яни, шматок землі загороджений оцинкованим листовим залізом, дерев’яні піддони, старі шини, між якими порпаються курчата, а в кутку дрімає неочікувана тут південноафриканська антилопа.
— Що думаєш? — уже в машині питає Люсі.
— Не хочу бути грубим. Я впевнений, що це самодостатня субкультура. У них є діти?
— Ні, жодних дітей. Не слід недооцінювати Бев. Вона не дурна й робить надзвичайно багато доброго. Вона роками їздить до Дункан-Вілліджа, спочатку від «Добробуту тварин», а тепер сама.
— Це неминучий програш.
— Так, неминучий. Фінансування більше немає. Тварини зникли зі списку державних пріоритетів.
— Це, мабуть, пригнічує її. І тебе теж.
— Так. Ні. Хіба це має значення? Тварини, яким вона допомагає, не пригнічені. Вони відчувають неабияке полегшення.
— Тоді це чудово. Пробач, дитинко, мені просто складно розбурхати в собі цікавість до цієї теми. Те, що ти робиш, те, що вона робить, — прекрасно, але, як на мене, люди з Ліги добробуту тварин нагадують християн певного штибу. Усі такі бадьорі й сповнені найкращих намірів, що через деякий час тобі аж свербить зґвалтувати когось або пограбувати. Чи копнути кота.
Він сам дивується своєму емоційному вибуху. Настрій у нього анітрохи не поганий.
— Тобі здається, що мені слід займатися важливішими справами, — каже Люсі. Вони виїхали на відкриту дорогу, і вона кермує, не дивлячись на нього. — Ти думаєш, що, оскільки я твоя донька, то мала б краще влаштувати своє життя.
Він уже хитає головою.
— Ні… ні… ні… — бурмоче ледь чутно.
— Ти гадаєш, що мені варто малювати натюрморти чи вчити російську мову. Тобі не подобаються друзі на кшталт Бев і Білла Шоу, бо вони не познайомлять мене з добірним товариством.
— Це не так, Люсі.
— Авжеж, так. Вони не познайомлять мене з добірним товариством, і причина в тому, що тут немає добірного товариства. Тут є тільки звичайне життя, яким ми ділимося з тваринами. Це приклад того, що намагаються зробити люди на зразок Бев. Це приклад, який я намагаюся наслідувати. Поділитися деякими нашими перевагами з тваринами. Я не хочу народитися в наступному житті собакою чи свинею і жити так, як собаки чи свині живуть поміж нас.
— Люсі, дорогенька, не сердься. Так, я погоджуюся, що тут є лише звичайне життя. Щодо тварин, звісно ж, будьмо добрими до них. Але не втрачаймо перспективи. Ми геть інші створіння, ніж вони. Не обов’язково вищі, просто інакші. Тож якщо ми збираємося бути добрими, робімо це великодушно, а не тому, що відчуваємо провину чи боїмося відплати.
Люсі віддихується. Схоже, вона збирається відповісти на його проповідь, але потім передумує. Додому вони приїжджають мовчки.
Дев’ять
Він сидить у вітальні й дивиться по телевізору футбол. Рахунок нульовий, схоже, жодну з команд перемога не цікавить.
Матч коментують на сесото[39] і коса[40], жодної з цих мов він не розуміє, тому приглушує звук до ледь чутного бурмотіння. Суботнє пообіддя в Південній Африці — священний час для чоловіків і їхніх задоволень. Він починає куняти.
Коли він прокидається, поруч на канапі сидить Петрус із пляшкою пива в руках. Він зробив трохи голосніше.
— «Бушбакз»[41], — каже він. — Я вболіваю за них. За «Бушбакзів» і «Сандаунз»[42].
«Сандаунз» заробляють кутовий. Колотнеча у штрафному майданчику. Петрус стогне й хапається руками за голову. Коли всідається пилюка, воротар «Бушбакз» лежить на землі, притискаючи до грудей м’яч.
— Молодець! Молодець! — радіє Петрус. — Він чудовий воротар. Їм не слід відпускати його.
Гра закінчується всуху. Петрус перемикає канал. Показують бокс: двоє крихітних чоловічків, таких крихітних, що ледве дістають рефері до грудей, кружляють рингом, вистрибують і лупцюють одне одного.
Лур’є встає й іде до задньої частини будинку. Люсі читає, лежачи на ліжку.
— Що читаєш? — цікавиться він.
Вона зачудовано дивиться на нього, а потім виймає з вух навушники.
— Що читаєш? — повторює він і додає: — Не виходить, так? Мені слід забратися?
Донька всміхається й відкладає книжку. Це «Таємниця Едвіна Друда»[43] — він на таке не сподівався.
— Сідай, — каже Люсі.
Він сідає на ліжко й ліниво гладить її босу ногу. Гарна нога, струнка. Хороші кістки дісталися їй від матері. Люсі — жінка в розквіті літ, чарівна, попри свою вагу, попри непривабливий одяг.
— На мій погляд, Девіде, усе прекрасно виходить. Я рада, що ти тут. Аби звикнути до ритму сільського життя, знадобиться трохи часу, ось і все. Щойно ти знайдеш собі заняття, нудьгу як рукою зніме.
Він неуважно киває. «Приваблива, — думає він, — але втрачена для чоловіків». Чи варто докоряти за це йому, чи все однаково склалося б так? З того дня, коли народилася його донька, він відчував до неї лише найбезпосереднішу, найнеохопнішу любов. Її неможливо було не помітити. Чи було цієї любові забагато? Чи здавалася вона їй тягарем? Чи пригнічувала вона її? Чи вважала донька цю любов чимось порочнішим?
Він замислюється, як почувається Люсі зі своїми коханцями, як коханці почуваються з нею. Він ніколи не боявся йти звивистими шляхами за думкою, не боїться й тепер. Чи пристрасну жінку він породив? Що саме з чуттєвої сфери вона притягує, а що — ні? Чи спроможні вони з нею поговорити й на цю тему теж? Люсі не живе під чиїмось захистом. Чому б їм не побути відвертими одне з одним, навіщо відмежовуватися, коли настав час забути про кордони?
— Щойно я знайду собі заняття, — повторює він, виринаючи з роздумів. — А що б ти порадила?
— Ти міг би допомогти з собаками. Рубати для них м’ясо. Мені завжди було важко з цим впоратися. А ще є Петрус. Він зараз зайнятий облаштуванням власних земель. Можеш підставити йому плече.
— Підставити Петрусові плече. Мені це подобається. Подобається історична пікантність цієї ідеї. А він платитиме мені за роботу, як гадаєш?
