Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— Ви доглядаєте за собаками, — каже, аби порушити тишу.

— Я доглядаю за собаками й працюю на городі. Так. — Петрус широко всміхається. — Я — садівник і собачник. — На мить він замислюється. — Собачник, — повторює, насолоджуючись словом.

— Я щойно приїхав з Кейптауна. Часом мене турбує думка, що моя донька тут сама. Це дуже усамітнене місце.

— Так, — погоджується Петрус, — тут небезпечно. — Він замовкає. — Сьогодні всюди небезпечно. Але тут, гадаю, усе гаразд. — І знову всміхається.

Люсі повертається з невеличкою пляшечкою.

— Ти знаєш норму: чайна ложка на десять літрів води.

— Так, я знаю. — Петрус пірнає в низькі двері.

— Схоже, Петрус — хороший чоловік, — зауважує Лур’є.

— Має голову на в’язах.

— Він теж живе тут, на обійсті?

— Вони з дружиною живуть у старій стайні. Я провела туди струм. Там досить зручно. Інша його дружина разом з дітьми живе в Аделаїді, деякі з них уже дорослі. Час від часу він навідує їх.

Він залишає Люсі наодинці зі своїми справами, а сам прогулюється до дороги на Кентон. Холодний зимовий день, сонце вже сідає за червоні горби, поцятковані рідкою пожухлою травою. «Неродюча земля, неродючий ґрунт», — думає він. Виснажена. Годиться хіба для кіз. Невже Люсі й справді збирається прожити тут ціле життя? Він сподівається, що це лише тимчасовий етап.

Попри нього додому повертається група школярів. Він вітається, і діти відповідають. Сільська особливість. Кейптаун уже зникає в минулому.

Спогади про дівчину повертаються без попередження: про її охайні невеличкі груденята з настовбурченими сосками, про її гладкий плаский живіт. Він здригається від бажання. Схоже, чим би це не було, воно ще не минулося.

Він повертається додому й завершує розбирати валізу. Довгий час минув відтоді, коли він востаннє жив із жінкою. Йому доведеться зважати на свою поведінку, доведеться бути охайнішим.

«Пишна» — комплімент для Люсі. Незабаром вона, безсумнівно, стане дебелою. Не доглядатиме за собою, як трапляється з тими, хто відводить війська з поля битви за кохання. Qu’est devenu ce front poli, ces cheveux blonds, sourcils voûtés?[33]

Вечеря скромна: зупа з хлібом, а потім батат. Зазвичай батат йому не подобається, але Люсі зробила щось із лимонною цедрою, маслом і корицею, від чого страва стала смачною і навіть більше, ніж просто смачною.

— Ти залишишся тут ненадовго? — питає вона.

— На тиждень? Скажімо, на тиждень? Ти зможеш вино`сити мене цілий тиждень?

— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі заманеться. Я лише боюся, що ти тут знудишся.

— Я не нудьгуватиму.

— А коли тиждень мине, куди ти вирушиш далі?

— Поки не знаю. Напевно, вирушу в мандри, довгі мандри.

— Ну, можеш залишатися.

— З твого боку це дуже люб’язно, моя дорогенька, але я б хотів зберегти нашу дружбу. А довгі візити дружбі не на користь.

— А може, не називатимемо це «візитом». Назвімо це «прихистком». Ти погодишся отримати прихисток на невизначений строк?

— Ти маєш на увазі притулок? Люсі, усе не так погано. Я не вигнанець.

— Роз казала, що обстановка була кепська.

— Я сам винен. Мені запропонували компроміс, але я на нього не погодився.

— Який компроміс?

— Перевиховання. Виправлення характеру. Кодовим словом було «психотерапія».

— А ти настільки досконалий, що не можеш пройти невеличкий курс психотерапії?

— Це занадто нагадує мені Китай режиму Мао. Публічне покаяння, самокритика, привселюдне каяття. Я старомодний і віддав би перевагу тому, щоб мене поставили до стінки та розстріляли. Досить уже про це.

— Розстріляли? За романчик зі студенткою? Трохи занадто, тобі так не здається, Девіде? Такі речі, мабуть, трапляються щодня. І точно траплялися, коли я була студенткою. Якщо вони переслідуватимуть за кожен такий випадок, доведеться стратити всіх викладачів.

Він знизує плечима.

— Настали пуританські часи. Особисте життя стало публічною справою. Тепер у пошані хтивість, хтивість і сентиментальність. Їм потрібна вистава: бити себе кулаками в груди, каятися, плакати, якщо вдасться. Себто влаштовувати телешоу. Я на таке не погодився.

Він збирається додати: «Правду кажучи, вони хотіли каструвати мене», але не може промовити цих слів, не може сказати їх своїй доньці. Чесно кажучи, тепер, коли він почув свою тираду вухами іншої людини, вона здається йому надміру мелодраматичною.

— Тож ти стояв на своєму, а вони на своєму. Так усе було?

— Більш-менш.

— Тобі, Девіде, не слід бути таким непохитним. У непохитності немає нічого героїчного. Ти ще маєш час передумати?

— Ні. Вирок остаточний.

— Жодних апеляцій?

— Жодних апеляцій. Я не жаліюся. Не можна визнати себе винним у розбещеності й чекати у відповідь на океан співчуттів. Принаймні в певному віці. У певному віці ти вже просто не можеш апелювати, отак. Доводиться просто примиритися й доживати своє життя. Відбувати своє покарання.

— Ну що ж, шкода. Залишайся тут скільки завгодно. На будь-яких підставах.

Він рано лягає спати й прокидається серед ночі від шквалу собачого гавкоту. Один із псів бреше механічно, майже невпинно; решта, не бажаючи визнавати поразку, приєднуються знову.

— Так буде кожної ночі?

— До цього просто треба звикнути. Пробач.

Він хитає головою.

Вісім

Він уже забув, якими холодними бувають ранки в нагір’ях Східної Капської провінції. Теплого одягу він із собою не привіз, тож доводиться позичити светр у Люсі.

Запхавши руки до кишень, він шпацирує між квітковими клумбами. Кентонською дорогою гуркотить невидима автівка, та її звук ще довго висить у застиглому повітрі. Високо над головою, вишикувавшись вервечкою, летять гуси. Що він робитиме зі своїм вільним часом?

— Хочеш трохи прогулятися? — питає за спиною Люсі.

Вони беруть із собою трьох псів: двох молодих доберманів, яких донька веде на повідках, і покинуту бульдожиху.

Задерши вуха догори, самка намагається випорожнитися, але в неї нічого не виходить.

— У неї проблеми, — пояснює Люсі. — Доведеться її лікувати.

Собака продовжує тужитися, висолопивши язика й глипаючи туди-сюди очицями, наче соромлячись того, що за нею спостерігають.

Вони залишають дорогу позаду і прокладають собі шлях крізь зарості чагарників, а потім крізь рідкий сосновий лісок.

— Дівчина, з якою ти сплутався, — каже Люсі, — це було серйозно?

— Хіба Розалінд не розповіла тобі все?

— Не дуже детально.

— Вона народилася в цих місцях. У Джорджі. І слухала один із моїх предметів. Посередня студентка, але дуже приваблива. Чи було це серйозно? Не знаю. Але це точно мало серйозні наслідки.

— Але тепер усе скінчено? Ти ж не відчуваєш досі потягу до неї?

Чи скінчено все? Чи не відчуває він тепер потягу?

— Наші стосунки скінчилися, — озивається він.

— Чому вона пожалілася на тебе?

— Вона не розповіла мені; та й я не мав можливості запитати. Вона