Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі
Азіз мовчав, розглядаючи чашку кави. Мікаель не наважувався порушити мовчання. Він підвів очі на широке вікно ресторану, в якому вони сховалися після довгого ходіння. Швидко вечоріло. Мікаель побачив вдалині річку, яка відсвічувала в синюватому світлі. Злегка сніжило, кілька сніжинок затрималися і виблискували у світлі вуличного ліхтаря.
— Як ти хочеш, щоб я тебе називав — Азізом чи Амедом?
— Ви й далі можете звати мене Азізом.
— Тобі досі холодно?
— Ні, месьє.
Мікаель попросив рахунок і вони вийшли з ресторану. Тротуари, вулиці, перехожі, дахи автівок на стоянці — все було біле, вкрите чистим снігом. Перш ніж залишити його біля станції метро, Мікаель спитав у Азіза, чи він повернеться на курс.
— А хлопчина у п’єсу? — поцікавився у свою чергу Азіз.
— Не бійся, Соні не помре.
Азіз повернувся на курс акторської майстерності. Мікаель відчув полегшення, але водночас і сприймав його повернення як додаткову відповідальність. Він пообіцяв, що Соні не помре. А для цього він мав переписати сцену, в якій найманець запитує у хлопчини, щоб той назвав хоч одну поважну причину залишити його живим. Як змінити фінал? Де знайти слова, які зачепили б зашкарубле на війні серце солдата, який утратив надію і честь? Після довгих вагань, Мікаель знайшов у собі сили й запропонував Азізу розказати про своє дитинство, як він розказав йому самому на вулицях міста кілька днів тому. Нічого кращого не спадало Мікаелю на думку. Азізові слова, навіть непідготовлені заздалегідь, звучали б правдивіше, переконливіше за все оте, що Мікаель міг би написати для тієї сцени. Він був упевнений в цьому. Він казав собі, якби солдат почув оту історію про пояс із вибухівкою, якого ніс на собі хворий хлопчик, історію про обмін братів-близнюків між собою, то ця історія не була б театром сама по собі, тому що вона сталася насправді, він казав собі, що якщо, слухаючи цю історію, солдат думатиме про власного сина, про свого сина, настільки схожого на маленького хлопчика, який розповідає цю історію, про свої пекучі спогади, тоді, переконував він себе, з’явиться шанс, що солдат не вб’є Соні, як собаку.
— Я не зможу, — поквапився з відповіддю Азіз.
— Ти просто скажеш своїми словами. Тільки найнеобхідніше. Всього кілька хвилин.
— Я не зможу, месьє.
— Ти все ж подумай.
— Немає потреби.
— Я тобі допоміг би.
— Я не зможу! — цього разу він закричав так, що будь-яка можливість дискусії зникла назавжди.
— Не варто було тебе просити про таке, вибач. Я придумаю щось інше. Не хвилюйся, я знайду рішення. Соні не помре. До завтра, Азізе.
Азіз пішов і не попрощався.
Мікаель проводив того дня репетицію у театральній залі Школи — приміщенні-трансформері, здатному вмістити сотню глядачів. Декорації, освітлення і костюми зробили студенти відділення сценографії під наглядом Мікаеля і його колег. Уперше клас прийшов на репетицію п’єси з декораціями, й день видався доволі плідним. Ритм хору був занадто повільним, і слід було переробити добру половину схеми освітлення, яку запропонували Мікаелю. Всі вже покинули залу, втомлені і схвильовані водночас, залишився лише Азіз, якого затримав Мікаель, аби поговорити. Його рішення щодо образу Соні приголомшило молодого чоловіка. Мікаель був розчарований. Після того, як Азіз пішов, Мікаель ще довго залишався посеред декорацій. Увесь ігровий простір було вкрито піском, насипаним на плексигласову підлогу. Там же встановили з півтора десятка софітів. Світло підіймалося від підлоги, освітлювало шар піску, робило його то пекучим, то холодним відповідно до сцен. Світання й сутінки народжувалися в цій пустельній атмосфері. У ході дійства світлові шляхи вимальовувалися у піску, який переміщався відповідно до руху групи. Тож підлога трансформувалася в полотно зі світла, яке посилало публіці свої жахливі таємниці або ж знаки надії.
Сидячи на піску, поглинутий сутінками, Мікаель відчував, як його переслідує привид вигаданого ним найманця. Чи був він лише монстром? Мікаель не був простаком. Він писав текст не лише для того, щоб замислилися його студенти. Він і сам ставив собі питання щодо зла. Надзвичайно легко звинуватити тих, що скоїли воєнні злочини, називаючи їх убивцями і лютими тварюками. Особливо, якщо той, хто судить, живе далеко від тих обставин, які спровокували конфлікт, витоки якого губляться у вирі історії. А як учинив би він за схожих обставин? Був би він здатен, як мільйони інших чоловіків, убивати, щоб захистити власні ідеї, шматок землі, кордон, нафту? Чи змусили б його обставини убивати безневинних жінок і дітей? А може, йому вистачило б мужності ризикнути власним життям й відмовитися виконувати даний наказ знищувати автоматними чергами беззахисних людей?
«Я вам не все розказав, месьє».
Мікаель аж підскочив. Поринувши у власні думки, він не помітив, як Азіз повернувся до зали. Він був власною тінню між рядами крісел.
«Я не дуже добре тебе бачу. Увімкни консоль, там, біля тебе.»
Для репетицій режисерську консоль помістили по центру зали. Так було зручніше відпрацьовувати освітлення й музичний супровід. Щойно Азіз увімкнув консоль, підлога сцени засвітилася і на якусь мить осліпила Мікаеля.
— Гарно!
— Що, Азізе?
— Декорації. Оце світло, яке проходить крізь пісок. Неначе дощ іде навиворіт.
— Так, дощ зі світла, який підіймається від землі. Точно.
— Я не все вам сказав, месьє.
— Про що?
— Про Сулайєда.
— Що ти маєш на увазі?
— Дещо, що я помітив у його роті, пригадуєте?
— Ти хочеш поговорити про своє передчуття?
— Так, оте дещо... то була брехня.
— Підійди-но ближче. Іди до мене на сцену.
Азіз підійшов і сів у пісок. Його обличчя у цьому освітленні виглядало старшим, суворішим.
— Сулайєд був брехуном, месьє. Він брехав нам того дня, коли забрав нас, мене і брата, до свого джипа.
— Що ти хочеш сказати цим?
— Він сказав нам,
