Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

— Поїж чогось, — благала Тамара.

— Я не голодний.

— Ти захворієш. Поїж заради нього, заради твого брата. Гадаєш, він зрадів би, якби побачив, як ти цілими днями валяєшся в ліжку? Ну ж бо! Не хочеш говорити з матір’ю? Скажи щось, Амеде. Думаєш, як я тепер почуваюся? Якщо когось звинувачувати — то мене. Якщо хтось має страждати — то це я. Ти зрозумів мене, Амеде? Залиш усе страждання мені. Воно моє. А ти, ти просто живи. Благаю, поїж хоч трішки й забудь, забудь.

Амед замкнувся у мовчанні, Тамара з розбитим серцем зачинила двері кімнати.

Поріз на руці, зроблений дідусевим ножем, хоч і неглибокий, усе не загоювався. Амед постійно роздряпував його до крові. Голоси, численніші ніж раніше, нашіптували звинувачення. Вони дзвеніли в його голові, як удар лопати об камінь. Вони насміхалися з нього і збиткувалися без будь-якого приводу. Він не міг спати, якщо не обіймав братову подушку. Якось уночі його охопила впевненість, що він обіймає віднайдене тіло Азіза. Відчуття було настільки сильним, що Амед заплакав від щастя.

«Азіз нікуди не ходив з тим поясом і не підривав себе разом із тими ворожими бараками. Ні, усе це мені привиділося, може, наснилося», — як молитву повторював Амед, засинаючи.

Він так міцно стис уві сні подушку, що йому здалося, що звідти потекла кров. Він відчув таку огиду, що аж підскочив на ліжку і скинув подушку додолу. Коли знову витягнувся на ліжку, то побачив темну масу, яка скоцюрбилася під вікном.

«Хто там?»

Амед чув чиєсь дихання.

— Ти не впізнаєш мене?

— Дідусю Муніре!

— Не підходь близько. Я не хочу, щоб ти мене бачив.

— Чому?

— На мене не надто приємно дивитися. Залишайся у ліжку.

— Це тебе я бачив якось у повітці?

— То була моя тінь.

— Хіба ти не в Раю?

— Поки що ні. Я шукаю твою бабусю.

— А хіба вона не з тобою?

— Ні, Амеде. Коли впала бомба, її не було в нашому ліжку. Наші тіла розкидало в протилежні сторони.

— Її знайшли на кухні, —сором’язливо сказав Амед. — Вона готувала торт.

— Торт?

— Ага, так сказала мама.

— Собаки, Амеде.

— Собаки?

— Собаки. Собаки! Вона, мабуть, прокинулася посеред ночі, бо боялася тих собак. Наших ворогів, ти ж знаєш, які по той бік гори. Вона завжди почувалася у безпеці на своїй кухні.

— Може, ти і маєш рацію.

— Послухай мене, Амеде. Ти не маєш права займати місце свого брата.

— Я не хотів. Це мати змусила мене так вчинити.

— Ти не підкорився батькові. То серйозна провина.

— Але ж дідусю, Азіз хворів і...

— Знаю, усе знаю! Але ти прогнівив Бога.

— Ні!

— Ти прогнівив його, Амеде! Саме тому ми з твоєю бабусею розділені. Через твою провину я переживаю тисячу смертей. Через твою провину твоя бабуся не знайшла дорогу до Раю.

— Ні!

— Ми застрягли у безкінечній пітьмі. Я не знайду твою бабусю Шагіну доти, доки ти не помстишся за нашу смерть власною кров’ю. Помстись за нас і ти! Крові твого брата недостатньо!

— Ні!

— Помстись за нас, а якщо ні, то ми з твоєю бабусею залишимося неприкаяними блукальцями у світі мертвих до кінця часів.

— Ні, я не хочу! Дай мені спокій, дідусю!

— Я не хотів, щоб ти бачив, але тепер у мене немає вибору. Я виходжу з тіні, щоб ти зміг мене побачити. Дивись, Амеде, що собаки зробили зі мною, дивись, що стало з моїм тілом, з моїм обличчям. У мене навіть очей не залишилося. Дивись на рота, який говорить до тебе — це просто кривава рана, дивись!

І Амед побачив великого рота, заповненого кров’ю, який наближався до нього.

«Крадій! Крадій!

Я всім розкажу про тебе!

Ти украв життя свого брата!

Ти розрізав його тіло на шматки!

Ти сховав його в свою подушку!»

Тієї ночі моторошний Амедів крик розбудив Загеда й Тамару. Коли вони вбігли до кімнати сина, той стояв на ліжку й волав від жаху, вказуючи пальцем на вікно. Він вкусив себе за поранену руку і вимазав обличчя власною кров’ю. І безупину повторював, що великий рот Доді хотів його з’їсти.

На світанку Загед позичив у сусіда машину. Потрібно було щось робити. Амед палав у лихоманці і марив. Після смерті брата він невпинно втрачав вагу, що вже аж світився. Тамара загорнула його в ковдру й сіла з ним до машини. Здавалося, її теж лихоманило і вона не могла стримати сліз. За кілька місяців до цього Загед позичав машину, щоб відвезти її сина Азіза до лікарні. Прямуючи до великого міста цього ранку, він не сумнівався, що везе того самого сина. Він не підозрював, що цього разу дружина тримає на руках Амеда. Вони проїжджали через багато зруйнованих недавніми бомбардуваннями сіл. Раптом Загед зупинив машину.

— Лікар нас попереджав. Це кінець, Тамаро.

— Ні, це неможливо!

— Мусимо дати йому спокійно померти. Це нічого не дасть — везти його туди. Йому буде тільки гірше. І нам теж. Послухай, вертаймося додому.

— Загеде, благаю, давай відвеземо його до лікарні.

— Дороги стали небезпечними. Ти ж знаєш, уже деякий час їздити стало ризиковано. І що це змінить, ну що? Для мене Азіз уже...

—Ти безсердечний!

Тамара вже майже ладна була відкрити чоловікові таємницю обміну між братами. Але Загед рушив у напрямку великого міста.

У лікарні, коли він упізнав обличчя батька, який схилився над ним, Амед зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він ніколи ще не бачив, щоб батько так лагідно усміхався. Загед став зовсім іншою людиною.

Мати розказала йому, що сталося протягом тих днів, коли він залишався без тями. Лікар зробив аналізи, вважаючи його Азізом. Це було очікуваним: він не знайшов жодного сліду раку. Для лікаря, який лікував його брата, це стало справжнім дивом. Він не знаходив ніякого іншого пояснення такому дивному зціленню. Диво, яке ощасливило Загеда й стривожило його дружину.

Після повернення додому Загед розповідав усім, хто лише хотів слухати, що його молитви було почуто: Бог зцілив хворого сина. Батько підходив до хлопця, торкався до нього, неначе хотів упевнитися, що він насправді живий, обіймав його, і все повторював, що принесений у жертву син помер не дарма, Бог віддячив йому, зціливши хворого брата.