Не плач, кохана! - Нік Ремені

— Чому тут не ростуть нормальні яблуні? — запитала вона чоловіка.

Чуб знав пристрасть Іри до яблук. У них біля хати ріс невеликий сад з яблунь рідкісних сортів. Особливо цінувалися пізні сорти. Дружина ховала плоди на горище, зберігала їх у ящиках.

На Новий рік вона ставила в центрі столу вазу з яблуками. Вони вважалися і у дорослих, і у дітей основною новорічною стравою. Свіжими яблуками наряджали ялинку.

Тому Іван зачекав з відповіддю. Він думав, як би простіше пояснити дружині. Але нічого нейтрального на думку не спадало. Рубонув з плеча:

— Тому, що дерева вимерзають.

Почувши це, Іра заплакала.

— Заспокойся, Іришка. Світ клином зійшовся на яблунях? Будемо їздити за кедровими горішками в тайгу.

07.02.1952 рік

На вулиці зовсім попустило. Морози стали слабшати, все частіше про себе заявляли відлиги з плюсовою температурою, веселими струмками і туманами. У супроводі сержанта Іванько ми по мокрому снігу пройшли в кімнату для побачень. Там нас уже чекала Іра. Її волосся було сплутано. Очі були мокрими, з червоними колами навкруги них.

Після невдалої поїздки по місту вона зрозуміла, що не може залишитися тут на постійно. Незважаючи на любов до Івана, вона не могла доживати своє життя на приватній квартирі, вона не могла кожен день усвідомлювати, що тут відбувають покарання політичні в'язні, що її в будь-який час можуть вбити чи пограбувати на вулиці, що тут навіть не ростуть нормальні яблуні.

Червоними від сліз очима подивилася на нас.

— Тільки не треба мене вмовляти, — сказала гучним голосом. — Я вже все вирішила.

— На політичний ізолятор можна не дивитися, ви до нього звикнете і скоро не будете помічати, щоб на вас не напали на вулиці, треба просто вести себе більш обережно, з часом ви вирішите питання по житлу, — спробував переконати Іру Миша. — Ви поживете трохи, притретесь…

При цих словах Іра заридала.

— Не треба мене вмовляти…

— Тут не так погано, як вам здається, — втрутився Окуджава. — Я тут народився і виріс. Ніде не бував і мене нікуди не тягне. Коли ви звикнете, вас звідси не виженеш.

— Мужики, не городіть дурниці. Іришка каже все правильно: не можна на старості років поневірятися по чужих кутках, нікуди звідси не дінеться величезна сіра будівля ізолятора, на вулицях міста будуть продовжувати грабувати і вбивати людей, тому що більшість громадян колишні зеки, тут не ростуть і ніколи не виростуть нормальні яблуні, — підтримав дружину Іван. — Навіщо ж казати неправду?!

— Іра, якщо ти любиш нашого друга, а ти любиш, у вас за плечима десятиліття спільного життя, підстав плече Івану, — попросив жінку Молдаван.

— Навіть моя любов до Вані нездатна мене тут втримати, — закрила мокре від сліз обличчя Іра.

— Дружина повинна коритися своєму чоловіку, так було заведено здавна, — сказав Окуджава. — У нас в родині і зараз так прийнято: куди голка, туди й нитка. Куди я скажу, туди дружина і поїде.

— Досить! — обірвав його Іван. — Я тут і сам як-небудь проживу. Так завгодно долі.

Але Окуджава не втримався:

— Іра, подумай! Дружини декабристів кинули все і поїхали слідом за чоловіками.

Жінка заплакала ще дужче. Іван обійняв її, почав заспокоювати:

— Все буде добре. Ми з тобою будемо підтримувати постійний зв'язок. Незважаючи на відстань, ти будеш завжди зі мною.

— Вибач мене, бабу недолугу, але я тут жити не зможу. Я не зможу кожен день прокидатися в чужій квартирі, виходити на вулицю і бачити сіру громадину, яка височіє над містом, боятися, що мене пограбують або вб'ють.

— Я тебе розумію. Тут суворі краї, жорсткі порядки.

Ірина тихо промовила:

— З мене декабристки не вийшло…

Сержант Іванько дозволив нам проводити дружину Івана. Ми стояли по той бік прохідної, розмовляли про те, про се. Вже ніхто не намагався умовити Іру залишитися. Це питання було вирішене остаточно і оскарженню не підлягало.

Подружжя давали один одному поради і настанови, як себе вести. Іван передавав привіти дітям і онукам, наставляв дружину, щоб вона вела з ними суворо, щоб без нього життя не здавалося їм медом.

Іра радила чоловікові знайти собі хорошу господиню, щоб вона готувала їсти, прала і прасувала, щоб він відчував себе тут, як вдома.

До вокзалу з табору йшла попутна машина. Сержант Іванько домовився, щоб Іру підвезли до вокзалу.

Іван допоміг їй залізти на кузов полуторки. Шофер піддав газу, машина рушила з місця. Іра, поки вантажівка не зникла за поворотом, стояла, тримаючись за високий борт, який відділяв кузов від кабіни, плакала і махала нам рукою.

Ми не висловлювали ніяких емоцій і не махали руками. Іван махав рукою й усміхався.

Жінка весь час дивилася на чоловіка і махала Івану рукою. Все її лице було мокре від сліз. Ми в пригніченому стані пішли в барак. Іван ліг на нари. І на наші спроби завести з ним розмову, відвернути його від тяжких думок, ніяк не реагував.

Вночі я прокинувся від глухого стогону, що переходив у плач. Спустився з другого ярусу. Іван скреготав зубами.