Не плач, кохана! - Нік Ремені

Моє тіло пронизував різкий біль. Ноги не слухалися. Не було сил, щоб триматися. Від болю я кусав губи, але мовчав. Краще загинути від кулі, від удару некерованого в польоті дерева, ніж від розлючених псів.

Мене на кілька днів помістили в санчастину. Тіло моє боліло, шуміло у вухах. З носу продовжувала сочитися кров. А мене через кілька днів взяли на лісосіку. Табір не виконував завдання по заготовці деревини.

По черзі братва тягла мене від трактора на порубку і назад. Працювати я був не в змозі. Підтримував з Люсею багаття.

На наступний день рано вранці Чуб прорвався до начальника табору. Після бурхливої розмови мене перестали направляти в тайгу.

03.02.1952 рік

Сяючий сержант Іванько зайшов у барак. Озирнувся навколо і відразу пішов у бік наших нар.

У них з Чубом встановилися нестатутні відносини, за що сержант отримував догани, що йшов на поводу злочинців.

Зазвичай він виправдовувався, що проводив виховну роботу. І час від часу підходив до Івана, щоб перекинутися кількома фразами.

Іванько народився і виріс на Десні в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. А Івана посилали в цей район у відрядження для надання допомоги на сівбу ранніх зернових. Це відрядження надовго врізалося в пам'ять механізаторові.

Йому вдалося бути свідком, як Десна вийшла з берегів. Вони буквально руками ловили метрових щук. Такого в житті Івана до цього не траплялося.

Сержант Іванько кожен рік ловив щук не тільки під час розливу. І не тільки руками. Він народився і виріс на Десні. Батько його постійно займався риболовлею, на власноруч збитій плоскодонці. Сім'я виросла на рибі. У голодні тридцяті роки вона не дала сім'ї померти. Нею харчувалися, годували свиней та іншу живність, міняли рибу на зерно.

Під час таких розмов ми запитували сержанта Іванько, що спонукало його приїхати в ці дикі краї. Він відповідав:

— Батьківщина сказала «треба», я відповів «є».

Потім вже серйозно додав:

— Кожен рік збираюся кинути цю ганебну службу, але кожен рік не вистачає твердості.

От я приїду додому. Що я там буду робити? В колгоспі мантулить за паличку, що мені проставлять у бухгалтерії. У матері троє діточок шкільного віку, старша сестра з народження інвалід. Не рухається. Чим я їм допоможу? А тут мені гроші платять. Кожен місяць я біжу на пошту, щоб надіслати мамі переказ.

Сержант Іванько не встиг підійти до Івана, як той почав згадувати, як вони руками ловили рибу під час розливу Десни.

Зазвичай це «заводило» охоронця на свої спогади, але сьогодні він рішуче припинив їх.

Дістав з кишені кожуха невеликий папірець і урочисто вручив його Івану.

— Що це? — різко підхопився з нар Чуб у радісному передчутті.

— Телеграма. У ній повідомляється, що завтра тут буде твоя дружина.

06.02.1952 рік

Радянська держава щедро постачає соціалістичне сільське господарство першокласною технікою. На полях України працює сотні тисяч тракторів, комбайнів та інших високопродуктивних машин. Ними виконується 80 відсотків усіх польових робіт.

У даний час МТС звітують перед радгоспами про виконання договорів за минулий рік, укладають договори на 1952 рік.

Відразу після сніданку до нас зайшов сержант Іванько. По його сяючому обличчю ми зрозуміли, що він приніс хороші новини. Враховуючи те, що в бараку з охоронців він був не один, Іванько офіційним тоном сказав:

— Ув’язнений Коваль, в кімнаті для побачень вас чекає дружина.

Іванько повернувся, чекаючи, поки Іван погладить п'ятірнею лису голову, розправить хэбэшну робу, протре приготовані ще вчора важкі робочі черевики.

Вони вийшли з барака, залишивши нас здогадуватися, як далі будуть розгортатися події. Ми всі готувалися до приїзду довгоочікуваної гості. Усі були налаштовані рішуче умовити Ірину залишитися з Іваном, раз його не пускають за Урал. Ми щиро хотіли нашому другові щастя, якщо не у Миргороді, то тут, в суворому сибірському краї.

Чекати нам довго не довелося, незабаром в барак заскочив сяючий Іван і промовив радісно:

— Вас запрошує Іришка.

Ми юрбою ввалилися до кімнати для побачень. Кімнату, яка пов'язувала нас з зовнішнім світом, де панувала свобода. Людей не обмежували ні в пересуванні, ні в бажаннях. Перед нами стояла представник цієї свободи, довгоочікувана гостя, найближча людина нашого друга, яка повинна була розділити з ним його долю.

Нас привітно зустріла висока жінка середніх років з чорним, коротко підстриженим волоссям. Довга важка дорога