Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

В цей час лакей з осанкою дипломата вкотив столик з питвом. Господар оглянув подане:

— Даруйте, високошановний добродію професор, я уважно вислухав вас, і ми з вами зараз покуштуємо моєї запіканки і мого спотикачу. Оце, скажу я вам, платформа так платформа! Жоден запорожець не подужав би й кварти! Але ми — з лимончиком і сифончиком: після тридобової спірки це буде симпомпончик!

Він зареготав.

Але Петлюра в цей час поклав на стіл папір.

— Ось, панове. Це — остання редакція–мінімум наших вимог. Якщо Тимчасовий уряд згодний задовольнити їх, я негайно віддаю наказ, і за півгодини п'ятдесят тисяч українських вояків рушають вперед — прийняти на свої лицарські груди шваба!..

Він знов застромив палець за борт френча і залишився стояти один серед усіх. В такій позі він почував себе особливо певно і невразливо — вище від усіх.

Петлюра взагалі почував себе добре. Кінець кінцем, здійснювалась мрія цілого його життя: він вирішує питання державної ваги, перед ним запобігають найвищі люди в державі, від нього залежить — «бути чи не бути!» Він — генерал.

А щодо поразки на фронті, то на це Петлюра мав свій, оригінальний погляд, що виказував у ньому неабиякого стратега. Він уважав, що нинішня поразка на фронті насправді є перемогою. Наступ Керенського тут, на сході, відтяг на себе німецькі сили з Західного фронту, і США, які щойно почали на заході свій перший наступ ще необстріляною в боях армією, зможуть легко здобути перемогу. Отже, роль батальйонів Центральної Ради, які гнали в наступ цілі полки, переможці не зможуть забути. П'ятдесят тисяч, які є ще під началом Центральної Ради, звичайно, теж треба кинути в бій — щоб під жовто–блакитним прапором довести війну до переможного кінця. Але ж погодитися на це зразу було б не політично, бо знизило б престиж. Та й чи ж буде потім слушніша нагода забезпечити свій інтерес?

На папері, рукою Петлюри, були виписані чотири пункти:

«1. Негайне видання наказу про українізацію всіх гарнізонів, розташованих на Україні.

2. Заміна всього військово–адміністративного начальства на Україні лише українцями.

3. Передислокація на українські фронти всіх українізованих по інших фронтах частин.

4. Визнання автономії України».

Керенський взяв папір. Вчора австро–німці здобули Зборів, сьогодні ввечері — Тернопіль… Керенський був загнаний у куток.

Голос його тремтів, коли він сказав:

— Я згодний… поставити ці питання… на обговорення Тимчасового уряду…

Грушевський радісно сплеснув руками:

— От бачите, панове! От бачите! Отже, згода, згода!

— Я не згоден! — погордливо відказав Петлюра. — В такій редакції не пройде, пане міністр! Ви поставите на обговорення, п'ятдесят тисяч моїх козаків наложать головами, а Тимчасовий уряд після того відхилить наші вимоги! — Він взяв папір і почав засувати його назад у кишеню. — Як собі хочете, пане міністр! Доки ви обговорюватимете питання, австро–німці можуть бути й під Києвом. Вирішайте зараз: або — або!

— Я згодний гарантувати! — крикнув Керенський. Він поспішав, поки папір не зник ще в кишені в Петлюри. — Але ж потрібні деякі уточнення: процедура забере час, а дорога кожна хвилина! Насамперед — наказ, війська рушають, а ми тимчасом обговорюємо тут усі уточнення. Ви згодні так? — Він звернувся до Терещенка і Церетелі, вперше поцікавившися чиєюсь думкою, крім своєї власної.

— Я згодний! — гукнув Грушевський. — А ви, Володимире Кириловичу?

Винниченко знизав плечима: не вмер Данило, так болячка задавила.

— Я заперечувати не буду, якщо богданівці й полуботківці залишаться тут, і кожний з цих полків негайно розгортається в дивізію.

— Але ж це вже уточнення! — озвався Церетелі. — Олександр Федорович ясно сказав…

— Я не згоден! — знову сказав Петлюра і навіть притупнув ногою. — Або — або, а тоді — наказ!

Керенський зітхнув з полегшенням: український табір розколювався; один — за, один — проти, один утримується.

В цей час до кімнати ускочив пшютуватий молодик років п'ятнадцяти у візитці з білою трояндою. Це був Терещенко–син, при батькові він