Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

В залі пригашено вогні: горішнє світло в кришталевих жирандолях зовсім вимкнуто; важкі, старовинної бронзи під китайськими парасольчиками бра на стінах засвічено тільки через одно; абажури на високих мармурових торшерах спущено — яскраве світло з–під них спадало тільки долі, на мозаїчні, шістнадцяти сортів деревини, паркети.

Бузковий зал вражав своєю пишнотою і багатством.

Таких залів у палаці було двадцять два — всіх відтінків, можливих у бідному спектрі барв, і всіх стилів, відомих від часів Ренесансу аж до мавританського модерну. Двадцять два зали йшли анфіладою — коли б відчинити двері, їх видно було б один в один. Але двері в цю хвилину були щільно причинені.

Палац належав Терещенкові. В Києві Терещенко мав ще три палаци: інтимний, музейний та діловий, а цей звався «фамільний». «Фамілія» Терещенків брала свій початок від старшини лохвицького полку Терешка, що мав за душею жупан та шаблю, зате нащадок його, нинішній міністр Тимчасового уряду, володів багатьма цукроварнями на Україні і подавав цукор до чаю німцям, французам і англійцям. Подейкували, що Терещенки можуть купити цілу Україну, і їм ще залишиться на «сороківку», щоб запити могорич.

Керенський і Церетелі були бідніші. Керенський мав золота самі запонки, Церетелі — коронку на зубі.

І от вони сиділи зараз троє і троє — чільники одного, власне, табору, але конфлікт між ними зайшов раптом аж надто далеко: Тимчасовий уряд не давав своєї згоди на утворення української армії, а Центральна Рада самочинно її формувала; Тимчасовий уряд категорично заперечував проти автономії України, а Центральна Рада її свавільно проголосила.

Втім, Грушевський, Винниченко й Петлюра в цю хвилину були сповнені почуттям своєї безперечної переваги. Наступ Керенського провалився: шістдесят тисяч лягли трупом, двісті п'ятдесят тисяч потрапили в полон.

— Чи не можна зачинити вікна? — попросив Церетелі. — Розмова буде надто конфіденціальна…

Терещенко натис грушку біля торшера — безшумно, на м'яких лосьових підошвах, ввійшов фрачний лакей з осанкою дипломата, причинив вікна, спустив важкі парчеві штори і клацнув вимикачем. Ту ж мить ледь чутно загуло вгорі, і по залу зашелестів вітерець: вентилятори колихнули абажури на торшерах. Але повітря в покою було гаряче, і струмінь його був схожий на подув сироко в пісках пустелі.

А втім, договоритись з Тимчасовим урядом потрібно було й Грушевському з Винниченком та Петлюрою: в місті було неспокійно через зростання продовольчих нестатків та через нескінченні страйки з різних причин.

Керенський застромив палець за мокрий комірець.

— Товаришу Петлюро! — промовив Керенський і підвівся. — Українізованих частин у Вінниці, Жмеринці і Проскурові стоїть п'ятдесят тисяч. їх треба кинути на дільницю Збараж — Скалат. Наступові австро–німців треба створити заслін! Цього вимагає генерал Корнілов, командуючий армією прориву, цього вимагає генерал Брусілов, главковерх. Цього вимагаю я — військовий міністр…

Петлюра теж звівся. Не тому, що він — генеральний секретар військових справ автономної України — неначе підлягав військовому міністру всеросійського уряду: він ще не підлягав, бо автономію не прийняли, і Керенський його повноважень не визнав, а обидва вони, військові міністри, не мали жодних військових чинів, бувши тільки «земгусарами». Петлюра звівся, бо стоячи він виглядав імпозантніше, і легше було таким чином додержати престижу.

Петлюра засунув великий палець правої руки за борт френча і відказав з апломбом:

— Пане міністр! Українське військо повинно стояти на підступах до української столиці. І зараз його найперше завдання — боронити країну від орди втікачів вашої погромленої армії.

Це був виклик.

Керенський теж застромив руку за борт.

Вони стояли майже впритул — обидва сухопарі, обидва трохи сутулі, обидва зодягнуті зовсім однаково, наче двійко близнят в незаможних батьків: жовті краги, широченні бриджі, френчі з викотом, білі комірці і червоні галстуки. Тільки один — Керенський — був рудявий і стрижений йоржиком, другий — Петлюра — русявий, зачесаний на проділ. Та поза обох: правиці в пазусі; голови погордливо відкинуті назад, — зганяла геть цю розбіжність у зовнішності. Зараз вони були схожі кап у кап, і коли б кожному на голову триух, торочений золотом, а на ноги білі лосини й ботфорти, — були б з них один проти одного два Наполеони.

— Ви проповідуєте розкол перед лицем державної небезпеки! — прошипів Керенський. — Це злочин проти свободи і революції!

— Це — оборона інтересів нації! — погордливо відказав Петлюра.

— Панове! — простогнав Грушевський. — Я закликаю вас! Три доби ми сперечаємось, не спимо, не п'ємо, не їмо! Нам треба нарешті домовитись! Адже можливий компроміс…

Господар, Терещенко, поправив пенсне і провів долонею по чисто виголених щоках — і Грушевський аж кинувся до нього в сподіванні, що він зараз скаже щось, що враз розрядить напружену атмосферу. Але господар тільки мовив до лакея:

— Содової, льоду, лимона, коньяку.

Українському цукровому магнатові Терещенкові весь цей конфлікт між Тимчасовим урядом та