Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Винниченко і собі ковтнув питва. Це було конче потрібно, щоб здобути душевну рівновагу. Обставини таки тривожили, до того ж Володимир Кирилович почував себе ніяково наодинці з паном Терещенком, як і завжди перед людьми вищого стану на соціальній драбині. Це ж таки був найперший на цілу Україну мільйонер! Крім того, Терещенко був зодягнутий, як лондонський денді, і у Винниченка — хоча він і сам красувався в смокінгу від найкращого петербурзького кравця — було таке почуття, неначе під пахвами в нього дірки, а штани обтріпалися і метуть підлогу ріхмушками. Він буркнув щось невиразне у відповідь гостинному господареві.
Терещенко тим часом патякав далі: питво власного виробу завжди робило його балакучим:
— І до чого ж усі ці військові — страхополохи! Н–ес–па, добродію Винниченко? Фі дон! Ну, заворушилася там солдатня! Подумаєш! Чи це нам первина? Мон дьє! Треба лишень довідатися, чого вони там домагаються. А тоді зразу їм гасло: ми ж, мовляв, домагаємося для вас іще більшого! І підуть тихесенько по хатах! Вуаля — се ту! Маса, натовп, чернь! Скажімо, вимагають землі від поміщиків, — зразу їм гасло: а ми домагаємося для вас ще й монастирських та церковних угідь! — Терещенко здавна не полюбляв монахів і попів: церковні та монастирські владики не хотіли сіяти на своїх ґрунтах буряків для його цукроварень. — Або, скажімо, домагатимуться України від Дону до Сяну, а ми їм: беріть собі хоч би й від Дунаю аж по Кавказ! Ет цетера…
Винниченко здивовано звів брови.
— Чого дивуєтесь, пане Винниченко? Ен ку діпломатік! Аби дотягти до Установчих зборів. А обіцяти тимчасом можна півсвіту, цілий світ, хоч би й півтора світи.
— Долю України, — мовив стримано Винниченко, — мають вирішувати Українські установчі збори, а не…
— От–от, — погодився Терещенко. — Тре б'єн! Я на Україні де хочете скажу: навіщо нам кацапські Установчі збори? Нам, щирим українцям, давай наші, ненько–українські Установчі збори! От і вже. Се ту! Кожному малоросові це буде приємно. Політика, пане–добродію, діло тонке! Ma фуа! Гей, панночко! — гукнув він. — Як вас там? Пані австріячко! Вене ву–з–ісі! А йдіть–но сюди!
Панна Галечко прочинила двері і стала при порозі:
— Прошу пана міністра? Пан міністр на мене волає?
— На вас, панночко, а ву! Підіть у двір, сідайте в мій кабріолет і паняйте вітром на Брест–Литовське шосе назустріч отим бешкетникам. Розпитайтеся до ладу, чого їм, власне, треба!
Галечко запитливо поглянула на Винниченка.
— Та ви не мніться, — підбадьорив її Терещенко. — Вам лиха ніхто не заподіє. О контрер! Ви ж таки по–українському добре чешете. Це їм буде тільки приємно. Розпитайтеся, що й до чого, і зразу — назад. От і знатимемо з перших вуст, яка в них «платформа». А то ті розвідки та контррозвідки, штаби і контрштаби почнуть рапортувати — тільки памороки заб'ють! Можете їм щось там таке й пообіцяти: правитимуть карбованця — давайте два, торгуватимуть за троячку — платіть п'ятірку. Кажіть, що ви — парламентер, аби час збавити. — Терещенко наточив собі другий келих і підморгнув Винниченкові. — А тимчасом Петлюрині козаки чи юнкери Керенського якраз наспіють і накладуть їм у потилицю! Йдіть, не губіть часу!
Галечко знов запитливо поглянула на Винниченка.
— Що ж, пан міністр має рацію. їдьте, панно Софіє.
— Гаразд, пане субпрезес! Ту ж мить!
Терещенко поглянув їй вслід.
— Пікантна галичаночка, — прицмокнув він язиком. — Ви як, пане Винниченко, не… той? Га? Презес, субпрезес — їй–право, варто! Хм! — Винниченко почервонів.
— Призволяйтеся, будьте ласкаві, пане субпрезес. — Терещенко плюснув у спорожнений келишок Винниченка запіканки, долив власноручно із сифона зельтерської. — Дивився я, пане Винниченко, вашу п'єсу «Чорна пантера» в Москві, в театрі Корша, як їхали сюди. Добра штучка! Не гірше, як у того… як його, які ще є відомі драматурги? Та байдуже! Чортівськи здорово! Пароль д'онер! Як це він їй каже? Га? А вона йому?…
В цей час повернувся Петлюра з Церетелі і Керенський з Грушевським. Ад'ютант Керенського і барон Нольде залишилися біля телефонів. Всі були дуже стривожені.
Справа, виявляється, стояла серйозно. В Полуботківському полку сталося не заворушення, а справжній заколот: полк, справді, підняв повстання — з очевидним наміром захопити владу в місті.
З зброєю в руках всі три батальйони полуботківців вийшли з Сирецьких та Грушківських таборів і здобули П'ятий авіапарк під Святошином. Один батальйон сів на машини і погнав на Печерськ, інші два в цю хвилину цепами підступають до західних околиць міста. Богданівський полк, за наказом Петлюри, вже вирушив полуботківцям навперейми. Юнкери, за наказом Керенського, шикуються біля своїх шкіл, щоб бути готовими для рішучих дій.
Керенський крокував по залі сюди і туди, по діагоналі. Петлюра спинився посередині. Інші посідали.
— Панове!
