Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Він коливався назад і вперед, час від часу хапаючись за важіль «ксилофона». Доктор Стадлер зрозумів, що Мейґс п’яний.
— Не хапайся за ці важелі, дурню!
Мейґс неохоче відвів руку, а потім демонстративно помахав нею перед панеллю.
— А я торкатимусь усього, чого захочу! І не вам мені вказувати!
— Відійдіть від цієї панелі! Забирайтеся звідси! Це моє! Розумієте? Це моя власність!
— Власність? Еге ж! — гаркнув Мейґс.
— Я це винайшов! Я це створив! Я втілив це в життя!
— Ви це створили? Ну, що ж, дуже вам дякую, докторе. Дуже дякую, але ви нам більше не потрібні. У нас є власні механіки.
— Ви маєте бодай якусь гадку про те, чого я мусив навчитися, перш ніж втілити це в життя? Ви не змогли б зробити жодної труби і жодного болта!
Мейґс знизав плечима.
— Може й не зміг би.
— То як ви смієте навіть подумати, щоб привласнити це? Як ви наважилися сюди прийти? На яких підставах?
Мейґс постукав по своїй кобурі.
— А на таких.
— Послухай, ти, п’яне одоробло! — скрикнув доктор Стадлер. — Ти знаєш, із чим граєшся?
— Не смій зі мною так розмовляти, старий дурню! Хто ти такий, щоб так зі мною говорити? Я можу зламати тобі карк голими руками! Хіба ти не знаєш, хто я такий?
— Ти боягузливий горлоріз і хамло.
— Справді? Та невже? Я — бос! Я — бос, і мене не зупинить якийсь старий бовдур! Ушивайся звідси!
Вони стояли, дивлячись певний час один на одного біля панелі «ксилофона», загнані в кут страхом. Несвідоме коріння переляку доктора Стадлера полягало у відчайдушній боротьбі з собою, в небажанні визнати, що він дивиться на остаточний результат своєї праці, що це його духовний син. Страх Каффі Мейґса був ширший і охоплював усе його буття. Все своє життя він провів у хронічному жаху, а тепер силкувався забути те, що його колись лякало: у момент тріумфу, коли він вважав, що нарешті перебуває в безпеці, цей представник таємничої та незбагненної породи — інтелектуал — не боявся його і протистояв його владі.
— Забирайся звідси геть! — гаркнув Каффі Мейґс. — Я покличу своїх людей! Я вб’ю тебе!
— Забирайся звідси ти, брудний, гидкий, безголовий мудило! — гаркнув у відповідь доктор Стадлер. — Думаєш, я дозволю тобі збагачуватися на моєму житті? Невже ти думаєш, що це для тебе я… що я для тебе продав… — він не договорив. — Не торкайся до цих важелів, чорт тебе забирай!
— Не наказуй мені! Ще бракувало, щоб ти вказував мені, що робити! І ти не залякаєш мене своїм бундючним словесним пафосом. Я робитиму, що захочу. За що ж я боровся, якщо не можу чинити так, як мені заманеться? — він форкнув і простягнув руку до важеля.
— Агов, Каффі, обережніше! — скрикнув хтось з іншого кінця кімнати і рвонув уперед.
— Геть! — гаркнув Каффі Мейґс. — Усі геть! Хочете, щоб я злякався? Я покажу вам, хто тут бос!
Доктор Стадлер кинувся, щоб зупинити, але Мейґс однією рукою відштовхнув його і, побачивши, як Стадлер падає на підлогу, розреготався, а другою — смикнув за важіль «ксилофона».
Гуркіт, несамовитий гуркіт розриву металу і зіткнення предметів між собою, голос монстра, що повстав проти самого себе, — ось що було чути всередині споруди. Ззовні не чути було нічого. Просто раптово вся споруда тихо здійнялась у повітря, розпалась на кілька величезних уламків, викинула зі свистом у небо кілька смуг синього світла і обвалилася купою каміння. У радіусі сотень кілометрів, включаючи частини чотирьох штатів, телеграфні стовпи попадали, мов сірники, будинки фермерів перетворилися на купи щебеню, будинки в містах розвалилися протягом секунди, жертви, що миттєво перетворилися на понівечені трупи, теж не почули жодного звуку, а на периферії цього кола, на півдорозі через Міссісіпі, локомотив і перші його шість вагонів пролилися металевим душем у води річки разом із західними прогонами мосту Таґґарта, що розколовся навпіл.
На місці, де був «Проект Ікс», серед руїн не зосталося нічого живого — хіба що кілька нескінченно довгих хвилин там існував шматок спотвореної плоті та несамовитого болю людини, яку ще недавно вважали великим розумом.
Я перебуваю у стані якоїсь невагомої свободи, подумала Даґні, усвідомивши, що її єдиною, абсолютною метою була телефонна будка; що її жодним чином не турбували наміри перехожих, які оточували її на вулиці. Це не сприяло її відчуженню від міста. Навпаки, спочатку виникло враження, що вона цим містом володіє і що любить його, що ніколи досі не любила його так, як зараз, — із таким глибоким, сильним і впевненим відчуттям власника. Ніч була спокійна і ясна. Вона поглянула на небо. Воно відповідало радше похмурому, ніж радісному стану, хоч і передбачало якусь майбутню радість. Повітря було радше спокійне, ніж тепле, з ознаками далекої, але вже неминучої весни.
«Геть з моєї дороги», — незлостиво, але майже задоволено подумала вона, з почуттям звільнення та відмежування звертаючись до перехожих, до машин, які перешкоджали її ході, до страху, який вона відчувала колись. Минуло менше години, відколи вона почула цю вимовлену ним фразу, і його голос досі, здавалося, лунав на вулицях, поступово переростаючи в дещо, що нагадувало сміх.
У залі готелю «Вейн-Фолкленд» вона захоплено розсміялась, почувши, як він промовив ці слова. Вона сміялася, затуливши рот рукою, і сміх видно було лише в її очах — і в його, коли він поглянув просто на неї, а вона не сумнівалася, що він це почув. Вони дивилися одне на одного якусь мить над головами гомінкої, крикливої юрби, над мікрофонами, що їх панічно ламали, хоч усі станції миттєво були вимкнені, над розкиданими столами та битим склом; кілька людей кинулися до дверей.
Потім вона почула крик містера Томсона, який махав рукою в бік Ґолта:
— Відведіть його назад до номера, ви відповідаєте за нього життям!
І юрба розступилася, коли троє чоловіків вели Ґолта. Здавалося, містер Томсон на якусь мить занепав духом, опустив голову на руки, але невдовзі опанував себе, підхопився, мляво махнув своїм прибічникам, щоб вони йшли за ним, і вискочив через запасний вихід. Ніхто не озирнувся і не проінструктував гостей: дехто
