Стань моїм першим - Адалін Черно

Кіра

Слова Кирила долітають до мене із запізненням. Після пережитого оргазму у вухах шумить, усе тіло розслаблене, у голові жодної зв’язної думки. Я усміхаюся, як дурепа, й притискаюся до кахлю. Кирило теж усміхається, а потім…

— Ти випадково не п’єш протизаплідні?

У мене починають тремтіти руки. Я шоковано відкриваю та закриваю рот, а потім опускаю погляд униз.

Презерватив порвався. Навіть мені, недосвідченій дівиці, це стає зрозумілим.

— Не п’ю.

— Доведеться випити екстрену, — каже Кирило, відвертаючись.

Підходить під струмені води, швидко обполіскується й залишає мене в душі зі словами:

— Чекатиму тебе в спальні.

Стук дверей у душову, а потім і у ванну глухне в потоці води, під який я пірнаю. Вмикаю на максимум і гарячіше. Прикриваю очі. Тіло все ще тремтить після оргазму, у голові коїться цілковитий сумбур. Думки змінюють одна одну, невпевнено штовхаються між собою. Наперед вибивається найважливіша — порвався презерватив.

Я можу завагітніти.

Можливо, прямо зараз усередині мене борються за життя маленькі сперматозоїди. Силкуються дістатися до моєї яйцеклітини, яка, до речі, саме дозріла. Овуляція в мене за прогнозами чи сьогодні, чи завтра. Можливо, була вчора.

Боже.

Я не готова до дітей. Мені лише двадцять. Молода, сповнена сил, готова до пригод.

Сьогоднішня ніч і ранок мали стати пригодою, не більше. Гарним часом наодинці з чоловіком, в якого я закохалася, ледь доросла до свідомого стану.

А тепер… можлива вагітність.

— Кіро…

Від стукоту у двері я здригаюся і приходжу до тями. Усвідомлюю, що весь цей час просто стояла під водою.

— Іду! — відповідаю і, швидко сполоснувшись, вибираюсь із душової.

Замотуюся в рушник і виходжу в спальню. Багров уже одягнений та зібраний, тримає в руках телефон. Маже по мені швидким поглядом і повертає його до екрана. Щось швидко там друкує.

— Збирайся, поїдемо до кафе, — каже, не дивлячись.

Я зволікаю. Тіло наче скувало. Не можу так швидко діяти, тим паче зранку. Не звикла, точніше, відвикла за час перебування вдома. Я на канікули приїхала, а потім наш університет зачинили на карантин і я залишилася. Поїду тепер у новому навчальному році й те, якщо його відчинять. Розслабилася, звісно. Ми хоч і навчаємось віддалено, але прокидатися рано-вранці немає потреби.

— Передумала?

Ось тепер Багров дивиться на мене. Відвертається від телефона та підіймає голову. Поглядом мене сканує та сповільнюється на обличчі. Злегка примружується і хмуриться.

— Ні. Я швидко.

Несуся до свого одягу і, не думаючи про те, що він може дивитися, одягаю спочатку ліфчик, а потім сукню. Трусики стискаю в кулаку. Повертаюся до Багрова. Він не дивиться, знову щось друкує.

— Я все.

— Ходімо, — він киває на двері.

Я йду за ним. Біля дверей знаходжу свою шубку, накидаю її на плечі й пхаю в кишеню трусики. Взуваюся. Виходимо із квартири разом. У ліфті Кирилу хтось дзвонить, але він скидає. Виглядає при цьому абсолютно спокійним та незворушним. Наче це не в нього презик порвався з ледь знайомою дівчиною.

Не розумію, як він може бути таким урівноваженим. Я на нервах уся. Мені здається, що просто зараз мою матку атакують і боюся, що атака виявиться успішною. А йому ніби байдуже. Може, це і справді так? Не йому, зрештою, проходити через усе це.

Біля автомобіля зупиняється й наказує мені сідати. Діма сидить за кермом. Вітається, коли я сідаю на заднє сидіння, усміхається. Кирило залишається зовні, мабуть, передзвонює тому, чий дзвінок скинув. Розмовляє телефоном спокійно. Принаймні, мені в автомобілі жодного слова не чути, а Кирило стоїть спиною. Не жестикулює, майже навіть не рухається. Цікаво, його взагалі можна вивести із рівноваги?

Багров закінчує розмову й сідає на заднє сидіння поряд зі мною. Я інтуїтивно підбираюсь, тому що відчуваю його увагу.

— Ти казала, тобі треба переодягнутися. Назвеш адресу?

Я киваю і швидко називаю адресу Віри та Ніни. Вони винаймають квартиру на двох. Район не дуже престижний, я навіть сказала б, зубожілий. Віддалений від центра сильно, але назвати Багрову свою адресу я, звісно ж, не можу.

Машина зупиняється біля будинку подруг за пів години. Я збираюся залишити автомобіль, але Кирило перехоплює мене за руку.

— Ти ж не збираєшся дурощами займатися? У нас питання залишилося нерозв’язаним.

— Не збираюся, — обіцяю йому.

Він киває. Розмикає пальці на моєму зап’ясті й відпускає. Дозволяє залишити салон автомобіля.

До подруг я не йду — біжу. Ховаюся у під’їзді, підіймаюся на потрібний мені поверх і натискаю на дзвінок. Чекати доводиться довго, тому що відчиняти з того боку дверей мені не поспішають. Шурхання Нінкиних домашніх капців чую хвилин за п’ять трелі дзвінка. Щойно подруга відчиняє двері, я відразу залітаю у квартиру й заплескую їх за собою.