Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

Це їй, Анничці з Києва, довелося… Так ніби дівчину силоміць, проти волі її, королевою зробили. А так-таки й було.

Дівчата її віку (та й молоді жінки теж) тільки й мріють про такий статус, а про неї історики писали: і довелося їй стати королевою Франції.

Коли батько її Ярослав Володимирович вирішив зміцнити зв’язки ще й із Францією та задовільнити прохання короля Генріха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторів, який писав про неї, зауважує: вельми можливо, вона була тоді закохана в якого-небудь Добринюшку, мріяла співати на хорах Софійського собору, а довелося…

А що значить бути королевою? Ні, ні, це не тільки розкішне вбрання, захоплені погляди залицяльників – реальність трохи інша. Бути королевою – це постійно виявляти високу самовідданість та дисципліну. Що з того, що королева на другому місці, себто вона «за» чоловіком, мовби не при ділах, але ж вона при тилах його королівства! І в неї цілий сонм обов’язків, турбот про вибір чоловіка, про його сили перед боєм, і в його звітуванні перед Богом.

Та й до всього ж, дочка великого київського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францію їхати. Прощавай назавжди, київський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоємців. Прощавай і ти, Софіє Київська, і ти, золотоверхий Києве мій! (Мій – адже я була і навіки залишуся киянкою.)

Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме їй батько таку долю вибрав: у якусь там Францію на край світу посилає. Та у Києві про ту Францію ніхто й знати не знає. Чули, що є таке королівство – маленьке та слабеньке. Не Германія, не Норвегія, не Скандинавія.

Не Візантія, зрештою.

Закуток Європи, але…

Мусить їхати. Така батьківська воля, і такий у неї обов’язок. Треба зміцнювати міждержавні зв’язки Київської Русі, тож годиться й Франція. Та й не Київ набивається – сам король Франції просить її руки.

Отак і поїхали. У Францію – то й у Францію.

Посли короля Франції, овдовілого Генріха I вирушили до Києва по весні 1048 року, в квітні місяці.

Королівські свати просувалися повільно. Крім послів, які їхали верхи, хто на мулах (переважно духовні особи), хто на конях (лицарі) – обоз складали численні повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на інший кінець світу) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якості дарунків Ярославу Мудрому везли дорогі бойові мечі, заморські сукна, коштовні срібні чаші – французький сват багнув вразити щедрістю свого київського свата.

На човнах, розкішних і пишно прикрашених – щоб всі знали, хто пливе та їде – не хто-небудь, а гості самого короля франків! Де та Франція? – питали. Дивувались ображені, що ти диви, якісь там… ммм… аборигени не знають, де Франція, – відповідали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Франції дістатися), потім на конях пройшли через Прагу і Краків. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася і зручною, і завжди багатолюдною. А отже, й безпечною, хоча безпечних місць у ті часи майже ніде не було.

Але тією дорогою йшли торгові каравани зі сходу на захід, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброєні вершники.

Посольство очолював шалонський єпископ Роже із знатного роду графів намюрських. Це був вельми кмітливий молодий чоловік. Ще в юності він вирішив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану і не прогадав. Тут його кар’єра творилася успішніше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успішно вести будь-яке діло, за яке він брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – і щораз успішно, – король Франції, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандію, то до германського імператора. І визначну та історичну місію – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обіруч, розуміючи, що в разі успішного його виконання він увійде в історію. Що так і станеться.

Крім Роже, старшими в посольстві ще були єпископ Готьє Совейр та міністр Гасселін де Шалпіньяк. Відправляючи 1048 року послів у далекий і незнаний Київ, де жила з батьком і двома сестрами незаміжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генріх I Капетинг не поскупився і посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки київського володаря з Генріхом, адже навіть до Франції «дійшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгія (Ярослава)». Король велів передати, що він «зачарований оповідями про її досконалість». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала відмінну, як на ті часи освіту – «прилежна книгам» – у домі свого батька.

Отож іще раз. У квітні 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами відправилося до Києва.

Париж залишили на світанку, коли над Сеною стояв туман, а в повітрі ще відчувалася нічна свіжість, як під колесами й підковами проторохтів настил фортечного мосту, а паризький сморід змінився свіжістю весняного ранку.

У прибережжі Сени весело перегукувалося і