Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс
Але щоб були законні діти, треба було спершу оженитись.
Отож спробуй іще знайти підходящу. То в казках до принца злітаються принцеси, а в житті… Хоча принцес у королівствах, великих і малих, було досить, але от халепа— всі вони доводились йому якоюсь ріднею. А церква уперто забороняла шлюби між родичами.
Що таке ступінь родичання? По прямій лінії, по боковій? Рідня, зрештою. Ті, кого ми називаємо-величаємо родичами і без яких людині на планеті Земля так незатишно й самотньо?
На Русі родичами вважалися до семиюрідних включно, а наприклад, десятиюрідні іронічно називалися «десята вода на киселі». Та й узагалі, правильніше буде не семиюрідні, а «до 7-го коліна», тобто по 7-й ступінь родичання включно. А ступінь родичання рахується за кількістю народжень.
1—2 – чоловік і дружина.
Перший ступінь – батько й син, батько й дочка, мати й син, мати й дочка.
Другий ступінь – дід і онуки, бабця і онуки.
Третій ступінь (рідні) – прадід і правнуки, дядько і племінник, тітка і племінниця.
Четвертий ступінь – двоюрідні сестри і брати, двоюрідній дід, внучаті племінники, двоюрідна бабця і внучаті племінниці.
П’ятий ступінь – двоюрідний дядько і двоюрідні небожі.
Шостий ступінь – троюрідні сестри і брати.
А потім ідуть свекор і невістка, тесть і зять, свекруха і невістка. Це перший ряд рідні шостого ступеня. Другий: невістка і зовиця, зять і шурин, зять і своячениця, дівер і невістка. Третій: свояки, невістки…
Таким робом виходить, що 7-й ступінь спорідненості – це троюрідний дядько або небіж. (Дворянству, між іншим, треба було знати родослівну до 12-го коліна, тобто по 7-й ступінь спорідненості – аж до шестиюрідних братів.)
Аж після всього цього йшов сьомий ступінь спорідненості та рідні.
І лише за ним королям дозволялося брати собі дівицю для одруження…
З інтернет-видання:
«При цьому йшли в рахунок не тільки всі кревні родичі, але й свояки по жінці, що були трактовані нарівні з кревними родичами. Це створило такий стан, що вельможі, які майже всі були вже споріднені між собою, не знали, де шукати собі жінок. Заборона подружжя до сьомого ступеня була однією з найбільших турбот одинадцятого й дванадцятого сторіч і спричинювала чимало поважних клопотів багатьом володарям і вельможам.
Під прикриттям перевірки чинності королівських подруж папи безперервно втручалися в дочасні справи королів і цим викликали безнастанний соціальний розгардіяш. Ця обставина була однією з найзагрозливіших небезпек, особливо для нових династій і для молодих національностей, що в цьому часі кристалізувалися. Згаданий уже вище Роберт, син Гуґо, може слугувати найкращим прикладом жертви свого часу. Розійшовшись з першою своєю жінкою, оженився вдруге зі своєю кузиною четвертого ступеня Бертою, донькою провансальського короля. Це викликало страшенний гнів Церкви, й папа Григорій V оголосив бідному королеві анатему в 996 році. Можна уявити собі долю бідолахи! Та Роберт не піддавався й упродовж шістьох років боровся, як міг, проти Церкви, але, ймовірно, переслідувань не витримав. Мусив розійтися зі своєю другою дружиною й підкоритися всемогутньому папі. З цієї нерівної боротьби він вийшов зганьблений, упокорений, втративши всю повагу, що така потрібна була йому для укріплення свого молодого королівства. Оженився втретє з Констанцією, донькою арлезіанського графа Ґійома, з якою мав сина Генріха, що пізніше одружився з нашою Анною Ярославною.
Король Роберт, виснажений непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагою, помер 20 липня 1031 року в Мелені, залишаючи королівський престол своєму синові Генріхові.
Свідок ганьби, упокорення й усіх нещасть, що напосілись на батька, новий король був готовий, як ніхто інший, усіляко підкоритися всім вимогам Церкви.
Тим-то, коли в 1044 році померла його перша дружина Матильда, донька німецького цісаря Генріха II, не залишивши по собі ніякого спадкоємця мужеської статі, внук Гуґо Капета довго вагався, перш ніж одружитись. Трудність знайти жінку, що не була б споріднена з ним до забороненого ступеня, збільшилася ще й його першим подружжям, яке закривало йому доступ до родин усіх німецьких володарів, бо, як уже сказано, Церква трактувала шлюб нарівні з кревним посвояченням. Таким чином усі дівчата – родички до сьомого коліна його небіжчиці-жінки – були йому заборонені.
Шукаючи впродовж довгих років способу узгодити свій респект до канонічних вимог із гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династію більш плідним подружжям, як було перше, Генріх прочув про молоду князівну, батько якої княжив геть аж на другому кінці Європи, за межами Візантійської імперії. Віддаль цієї, маловідомої на Заході, країни й її відокремленість від решти Європи, здавалося, давали Генріхові повну запоруку, що донька цього суверена не могла мати з ним ніякого – ні безпосереднього, ні посереднього споріднення. Отож він був певен, що шлюб з цією обраницею не лише не зможе наразити його на страшні громи Церкви, а навпаки, звільнить його від небажаного втручання духовенства в його справи. Цією вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька
